Марсіанська хроніка
Шрифт:
— Гей, малюки! — кричали люди, визираючи з будинків. — Яку це пісеньку ви співаєте? Де ви її почули?
— Ми її ніде не чули. Вона наче сама співається. А слів ми теж не розуміємо.
З грюкотом зачинялися двері. Вулиці спорожніли. Над синіми горбами сходила зелена зірка.
І на тім боці планети, що поринула в тінь, скрізь у нічній темряві прокидалися коханці і прислухалися до чудної пісні, яку наспівували крізь сон їхні кохані.
Жінки раптом прокидались у своїх віллах
— Ну ж бо, заспокойся. Засни, — умовляли їх чоловіки. — Що з тобою? Певно, наснився поганий сон?
— Зранку станеться щось жахливе!
— Не бійся. Нічого не станеться. У нас усе гаразд.
— Воно ближче й ближче, — істерично схлипувала жінка.
— Та не бійся! Нам нічого не загрожує. Спи спокійно.
Наближався ранок. Тиша і морок панували на Марсі, ніби в глибокому колодязі. В темних каналах відбивалися зорі. Діти спали, згорнувшись калачиком у своїх ліжках, затиснувши в руках золотих павуків. Побравшися за руки, спали коханці. Давно вже зайшли місяці, на вулицях погасли смолоскипи, темрява огорнула порожні амфітеатри.
І тільки перед світанком якийсь далекий звук порушив тишу. То нічний сторож, ходячи безлюдними вулицями міста, мугикав чудну пісню.
СЕРПЕНЬ 1999. ГОСТІ 3 ЗЕМЛІ
Хтось безперестану стукав у двері. Врешті стукіт надокучив Ттт. Вона підійшла до дверей і розчинила їх.
— Ну, чого вам?
— Ви розмовляєте англійською мовою! — здивовано вигукнув чоловік, що стояв на порозі.
— Я розмовляю тією мовою, яку ви чуєте, — сухо відказала жінка.
— У вас чудова англійська мова! — нетямився від здивування чоловік. За ним стояло троє інших. Одягнені всі були однаково. Захекані, брудні, вони щасливо посміхалися.
— Чого вам треба? — запитала Ттт.
— Ми вперше бачимо живого марсіанина, — посміхнувся у відповідь чоловік. — Звичайно, ви не знаєте цього слова. Ми прибули з Землі, — пояснив він, киваючи на своїх людей. — Я — капітан Вільямс. Ми лише годину тому опустилися на Марс. Друга експедиція досягла своєї мети. Перед нами сюди вирушила перша експедиція, але ми не знаємо, що з нею сталося. В усякому разі, ми завершили політ успішно. І ви перша марсіанка, яку ми зустріли.
— Марсіанка? — перепитала вона, зводячи брови.
— Ну, коли хочете, ви жителька четвертої від Сонця планети. Правильно я кажу?
— Це загальновідома істина, — відрізала жінка, нетерпляче поглядаючи на гостей.
— А ми, — товкмачив їй капітан, прикладаючи собі до грудей рожеву пухку руку, — ми прибули з Землі. Чи правду я кажу, хлопці?
— Істинну правду, сері-відказали ті хором.
— Наша планета має своє ім’я, — сказала жінка. — Називайте її Тірр.
— Тірр, Тірр, — втомлено засміявся
— Я не розмовляю, а думаю, — сказала вона. — Телепатія! Бувайте здорові! — і жінка зачинила двері.
Але за мить отой грубіян знову почав стукати. Жінка одчинила двері й сердито спитала:
— Чого вам іще треба?
Спантеличений чоловік стояв на порозі і вимушено посміхався.
— Мабуть, ви мене не зрозуміли… — почав він, простягаючи до неї руки.
— Що таке?! — роздратовано вигукнула жінка. Чоловік розгублено дивився на неї.
— Та ми з Землі! — нарешті спромігся вимовити він.
— У мене немає часу, — сказала вона. — Сьогодні багато роботи на кухні, а ще треба прибирати в кімнатах, шити. Ви, напевно, хочете зустрітися з містером Ттт. Він нагорі, у своєму кабінеті.
— Авжеж хочемо, — промовив чоловік з Землі, ніяково блимаючи очима. — Коли так, то ведіть нас до містера Ттт.
— Він зайнятий, — відповіла жінка і знову зачинила двері. Цього разу нахабний гість почав грюкати щосили.
— Послухайте-но! — вигукнув він, стрибнувши через поріг, щойно жінка розчинила двері. — Хіба ж можна так поводитися з гістьми!
— Ви забруднили мені підлогу! — закричала жінка. — Геть звідси! Коли вже заходите до мене в дім, то вимийте спершу свої брудні черевики.
Чоловік кинув розпачливий погляд на забруднені глиною черевики.
— Не варто зараз звертати увагу на такі дрібниці, — відказав він. — Гадаю, слід якось відзначити цю радісну подію. — І капітан довго дивився жінці у вічі, ніби намагаючись пояснити поглядом, як важливо те, що вони зробили.
— Якщо через вас у духовці підгоріли мої кришталеві пампушки, — вигукнула нарешті жінка, — то я вас усіх відлупцюю поліном!
Вона нахилилася над гарячою духовкою і за мить випросталась. Обличчя в неї розчервонілося, вкрилося потом. Очі її були жовтогарячі, а шкіра світло-брунатна. Сама вона була тоненька і вертка, мов дзиґа. Голос її звучав різко, наче дзвін металу:
— Зачекайте тут. Я піду до містера Ттт і дізнаюся, чи може він прийняти вас. Ви у якій справі?
Капітан круто вилаявся-ніби вона вдарила його по руці молотком.
— Скажіть йому, що ми з Землі і ми зробили те, що нікому ще не вдавалося.
— Що не вдавалося? — перепитала вона і відразу застережливо піднесла руку. — Мені це байдуже. Я скоро повернуся.
Тупотіння її маленьких ніг луною прокотилося по кам’яному будинку.
За розчиненими дверима синіло неозоре марсіанське небо, гаряче й незворушне, мов тропічна морська глибінь. Марсіанська пустеля лежала під сонцем, як велетенське доісторичне болото, і над нею коливалися хвилі гарячих випарів. На сусідньому пагорбі стояла невелика ракета. Ланцюжок слідів тягнувся од ракети просто до дверей будинку.