Марсові онуки
Шрифт:
Два мисливці підскочили до робота з двох боків і зі звичною спритністю спрямували на його світні очі дрючки.
У робота щось дзенькнуло, світло в ньому погасло, він похитнувся і, гуркочучи, покотився по кам'яній підлозі.
Уцілілий старий кинувся до виходу, та шлях йому перетнув Хам. Він штовхнув волохатою рукою старійшину в груди, і той упав.
Старий побачив занесений над ним скривавлений дрючок і зажмурився.
Чутно було, як із печерного склепіння падали краплі в калюжу на її підлозі. Нерозбірливо мурмотів, очевидно, лежачи на камінні, робот:
— До російської ракети можна доїхати в автомобілі за тридцять сім і дві десятих хвилини, якщо скористатися бетонованим шосе.
Дрючок не опускався.
Гаррі Вуд розплющив очі.
Він побачив кам'яне склепіння печери, стовбури велетенських папоротей, калюжу на підлозі, нерухомо лежачого Керна в скафандрі.
Керна вбито… вбито ударом дрючка дикого нащадка, дикуна з племені людей, що вижило на Венері…
Ззаду лунав розмірений роботів голос:
— Для будівництва бетонованого шляху потрібно п'ятдесят сім мільйонів доларів, рахуючи за оголошеною фірмою Сміт вартістю. Чудово, вигідно, тріумфально.
Вуд сів.
Ніякого дрючка над ним не було.
Робот не лежав, а стояв біля входу до печери і бубонів.
Керн перевернувся на другий бік, застогнав і мовив крізь зуби:
— Ми мусимо вижити, мусимо… Хоча б довелося ждати сто років.
Вуд потер скроні.
Голова палала.
— Марення! — прошепотів він. — Марення. Та дійсність не краща.
Вуд опустився спочатку на лікоть, потім упав на підлогу. Щока його відчула мокрий камінь.
«Росіяни, — подумав Вуд, — аби вони знали… Невже?..»
Думка вислизала, провалювалася в темряву.
Венеріанські мікроби зробили свою справу.
Розділ другий
СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК
Із заростей велетенських папоротей долітав дзвінкий вереск.
Несподівано він обірвався, і з гущавини на болото випливла дивна машина. Вона нагадувала автомобіль-амфібію, та була без коліс.
Диски циркульних пилок, якими розрізались ліани, ще крутилися.
Коли машина з'явилась над болотяними купинами, з-під її корпусу вдарили водограї.
Могутні повітряні течії, що били вниз, виганяли воду з калюж, утворюючи під корпусом машини повітряну подушку, яка й утримувала її над поверхнею.
Невеликий реактивний двигун забезпечував всюдиходу значну швидкість по будь-якій дорозі, точніше, без дороги, в лісі, на драговині, навіть над водою.
У всюдиході сиділи три чоловіки в скафандpax. Та тільки один був у шоломі, решта, звикаючи до нових умов, була без шоломів.
За рулем сидів інженер Добров. На його голеному черепі виступали крапельки поту. Він дивився вперед гострим поглядом.
Олексине лице було мокре від поту, дихав він важко, та очі сміялися. Навкруги були вежоподібні дерева з верхівками, схожими на струмені водограю, густе, задушне, завжди туманне повітря, неясні тіні рухливих живих істот, наляканих виттям дискових пилок.
Олекса ніяк не міг звикнути до того, що він на Венері. Хвилина за хвилиною пропливали в його пам'яті години, проведені на чужій планеті.
Планер американців пролетів над ракетою «Знання» і зник.
Кожні півтори години, коли «Просперіті» пролітав над районом посадки «Знання», Мері Стрем дедалі тривожніше повідомляла, що не може намацати радіолокатором планер.
Останній раз вона викликала до мікрофона командора і вмовляла не вважати Вуда і Керна загиблими…
Ілля Юрійович добре розумів її стан, говорив з нею тепло, підбадьорював, та після розмови з нею ставав суворий і мовчазний, вимагав від помічників прискореного виконання всієї програми досліджень, не дозволяв у той же час відходити далеко од ракети. Сам він зібрав дуже багату колекцію мінералів, а також передав Олексі для гербарію кілька цікавих зразків рослин. Олексин гербарій мав дивний вигляд. Надто велике було все знайдене ним у світі без трав і квітів.
Добров спустив з ракети всюдихід, який призначався для близьких мандрівок. Розрахований на двох спостерігачів, він являв собою пересувну дослідницьку станцію, був забезпечений різноманітною апаратурою і навіть озброєний скорострільною гарматою.
Поміж себе дослідники говорили про силу магнітного поля, що набагато перевищувала земну, про знайдену тут давню геологічну еру, про повітряні течії, які, очевидно, дозволяють літати навіть дуже великим тваринам, про виявлений у лісі сильний радіоактивний фон, а думали… про американців!
Надія була тільки на Мері Стрем.
Щоразу, встановлюючи зв'язок з «Просперіті», Олекса підмикав до радіоприймача свій шоломофон, щоб голос Мері було чутно в усіх скафандрах.
Цього разу крізь тріск атмосферних розрядів пролунав тонкий, радісний голос Мері. Щаслива, вона повторювала без упину, що виявила рухому металеву точку. Це міг бути тільки робот!
— Оце здорово, Машенько! — крикнув Олекса і побіг до люка, щоб спуститися до Богатирьова й Доброва.
— Скільки навпростець до робота? — спитав Богатирьов. — Вона сказала — сімдесят кілометрів?
— Тільки сімдесят… Зовсім дрібниці… Ми вмить доїдемо на всюдиході! — вигукував Олекса, стрибаючи з драбини на каміння.
Богатирьов ішов до всюдихода, поблизу якого порався Добров.
— Шосейних шляхів тут нема, — нагадав Добров. — Путь через джунглі, через морську протоку, по вулкановому схилові.
— Атож! — підхопив Олекса. — Пішки їм не дійти.
— Всюдихід розраховано на двох, — нагадав Добров.
— Я поїду на ньому сам. Повернемося втрьох. Скинемо деяку апаратуру.