Марсові онуки
Шрифт:
— Сам? — з іронією запитав Ілля Юрійович, кладучи Олексі на плече руку. — Ти, Олексо, розумніший за всіх місцевих ящерів.
— Розлучатися не можна, — підтвердив Добров.
— А тому треба об'єднатися, — рішуче сказав Ілля Юрійович. — Всюдихід розвантажити, взяти тільки найнеобхідніше, зняти гармату.
Добров мовчки похитав головою.
— Багато місця займає кисень, — пожвавішав Олекса. — Ми збережемо його, якщо принаймні половину часу проведемо без шоломів.
Ретельно вивчивши склад атмосфери і поведінку собаки Пульки, вони вже пробували дихати венеріанським повітрям.
Всюдихід розвантажили, взяли тільки найнеобхідніше. Коли знімали скорострільну гармату, Добров був особливо похмурий.
Взяли дві гранатних рушниці і автомат. Олекса озброївся… кінокамерою.
Трохи піднявшись на повітряній подушці, всюдихід рушив у гущавину.
Олекса востаннє глянув на ракету. Вона здалася йому такою земною і рідною, що у нього защеміло серце. Він уявляв, як скиглить зараз залишена в ракеті Пулька…
У заростях було так темно, що Добров увімкнув прожектори. В їхніх променях поблискувало мокре коріння.
Дискові пилки різали колюче загородження. Ліани мертвими зміями падали на вологий грунт.
І ось всюдихід видерся на болотяний простір. Тут можна було рухатися швидше.
Крізь туманну імлу бовваніли конічні гори вулканів. Їхні вершини ховалися за хмарами.
Всюдихід розмірено плив над трясовицею. Богатирьов, сидячи на носі, тримав у руках рушницю. Олекса раз у раз брав кінокамеру й знімав усе, що бачив дорогою.
Раптом позаду, звідкілясь із пройденої гущавини, долинув страшний свистячий звук, що скріб по шкірі, звивався на найвищі ноти і не стихав, а начебто лунав далі, незрозумілим чином діючи не тільки на органи слуху, але й на нервові центри.
Олекса відчув, що в нього паморочиться голова. Він зиркнув на Іллю Юрійовича, побачив за склом шолома його спокійне лице, і йому стало соромно за себе. Оглянувся на Доброва, зустрівся з ним очима і зрозумів, що він сам не свій.
Олекса пригадав, що він уже чув цей звук першої ночі, проведеної в ракеті, та він лунав тоді через мікрофон, який, очевидно, не міг відтворити всі його незбагненні обертони.
Вітер дув поривами, проносячи над всюдиходом клоччя туману й зірване гілля.
Неймовірний звук посилився. Всюдихід вильнув, нахилився й осів.
Богатирьов здивовано оглянувся.
Добров зіщулився, похилив голову на груди.
Олекса впустив з рук кінокамеру й скотився на дно всюдихода.
Богатирьов кинувся піднімати Олексу й відчув, що наростаючий звук шматує його. В голові паморочилось, руки й ноги задубіли. Зусиллям волі стиснувши щелепи, він переміг себе і підняв обм'яклого Олексу, прихилив спиною до борту.
Олекса закинув голову назад, і раптом очі його стали зовсім круглі.
Ілля Юрійович глянув угору. В повітрі летів дракон, яким малюють його китайські художники, із зміїним тілом і перетинчастими крилами…
Богатирьов підняв рушницю. Він не роздумував — Змій Горинич перед ним чи птеродактиль своєрідної форми. Він захищався.
Та в дракона не треба було стріляти. Він каменем упав на болото, звиваючись гнучким тілом і тріпочучи крилами, що прикрили купини.
Богатирьов усе збагнув.
По купинах від лісу до дракона швидко бігла ящірка з потворним роговим гребенем і огидною мордою.
Це страховище не могло літати, та було здатне збивати літаючі жертви нищівним свистом.
Богатирьов узяв на мушку нового ворога. Той зробив останній стрибок і люто накинувся на значно більшого від себе змієподібного дракона. Затріпотів гнучкий хвіст жертви, спробували ворухнутися крила. Свистячий ящір зривав лапами луску на драконовому горлі, поспішав уп'ястися в нього пилкоподібними щелепами.
Богатирьов вистрілив гранатою в «Солов'я-розбійника», як подумки назвав він ящера.
Граната вибухнула на панцирі ящера і не завдала йому ніякої шкоди, тільки роз'ярила. Певно, його шкіра була як броня.
Помітивши ворога, ящір вигнувся дугою, готуючись до стрибка. Богатирьов побачив, як стали роздуватися його боки. Над болотом забився, немов у конвульсіях, страхітливий звук. Якби мільйоном ножів одночасно провести по мільйону тарілок, якби бридко рипнув мільйон гумових м'ячів, якби вищання пилки змішалося з вищанням поросяти, якби всі ці звуки злилися докупи і перейшли за межі чутного, в царину ультразвуку, тільки тоді можна було б уявити, що почув Богатирьов.
Олекса і Добров, що прийшли до пам'яті під час паузи, знову впали, паралізовані. Богатирьов, захищений шоломом, долаючи паморочення в голові, вистрілив у дивовижного звіра другою гранатою, але також безрезультатно. Той уже стрибнув до всюдихода, певний, що нова жертва від нього не втече.
«Куля не бере «Солов'я-розбійника», отож, як і в сказанні, треба бити його в око», — подумав Богатирьов і замінив рушницю на автомат.
У ящера очі нагадували дві вузьких вертикальних щілини їдкого жовтого кольору.
Богатирьов зачекав, поки ящір приготувався до останнього стрибка, і випустив влучну чергу.
Пролунав нестямний вереск, що перейшов у клекіт. Ящір качався по купинах, звиваючись і здригаючись в останній агонії. Роздуте тіло поступово спадало. Вереск, що нагадував скрегіт, завмирав.
Богатирьов торкнувся шолома, який врятував його, наче побоюючись, що він таки розколовся.
Далеко над озером ширяли на розпростертих крилах невідомі істоти. Буря посилювалася. Вона несла через трясовицю велетенські рослини з розчепіреним корінням. Богатирьов прийняв їх за хижаків і знову хотів був стріляти, та ці рослини впали у багнюку, зачепились корінням за купини і застряли.