Маруся
Шрифт:
Довго дивився на них Наум, та все нишком смiється, та дума: "То-то дiти!" Далi й каже:
– Годi ж, годi! Пустiте ж мене; ми ляжемо з старою спати, бо усю нiч стояв на одiянi* (*Одiянiя - церковна вiдправа у великодню нiч), аж поки Христа дочитались; а ви - хочете, дома сидiть або гуляти йдiте до колисок; та тiльки самi не качайтесь, бо грiх для такого празника з сею пустотою возитись.
Як вже той день у Василя та в Марусi було, нам нужди мало, бо, звiсно, чи ходили, чи сидiли, а усе об однiм говорили: як один без одного скучав, коли, що i як думав; як нi думано нi гадано
Отже i вiвторок настав. Iк вечеру стали дожидатись старостiв: прибрали хату, засвiтили свiчечку перед богами; старi нарядилися, як довг велить, а що Маруся прибралася, так вже нiчого й казати. От постукали i раз, i вдруге, i утретє, i ввiйшли старости, i подали хлiб, i говорили старости законнi речi про куницю, як i поперед сього було.
Зараз Наум - а раденький же такий!
– i каже, буцiмто з серцем:
– Та що се напасть така? Жiнко! Що будемо робити? Дочко! а ходи-ке сюди, на пораду!
Маруся, вийшовши iз кiмнати, засоромилась - господи!
– почервонiла, що твiй мак, i, не поклонившись, зараз стала бiля печi та й колупа її пальцем.
От Наум i каже:
– Бачите, ловцi-молодцi, що ви наробили? Мене з жiнкою смутили, дочку пристидили, що скоро пiч зовсiм повалить, мабуть, дума тут бiльш не жити! Гай, гай! Так ось що ми зробимо: хлiб святий приньмаємо, доброго слова не цураємося, а щоб ви нас не порочили, що ми передержуєм куницi та краснi дiвицi, так ми вас пов'яжемо i тогдi усе добре вам скажемо. Дочко! прийшла i наша черга до прикладу казати: годi лишень пiч колупати, а чи нема чим сих ловцiв-молодцiв пов'язати?
Iще не час було Марусi послухати, - знай, колупа.
От вже мати їй каже:
– Ти чуєш, Марусю, що батько каже? Iди ж, iди та давай чим людей пов'язати. Або, може, - нiчого не придбала та з сорому пiч колупаєш? Не вмiла матерi слухати, не вчилася прясти, не заробила рушникiв, так в'яжи хоч валом, коли i той ще є.
Пiшла Маруся у кiмнату i винесла на дерев'янiй тарiлочцi два рушники довгих та мудро вишитих, хрест-навхрест покладених, i положила на хлiбовi святому, а сама стала перед образом та й вдарила три поклони, далi отцю тричi поклонилася у ноги i поцiлувала у руку, неньцi так же; i, узявши рушники, пiднесла на тарiлочцi перше старшому старостi, а там i другому. Вони, уставши, поклонилися, узяли рушники й кажуть:
– Спасибi батьковi й матерi, що своє дитя рано будили i доброму дiлу навчили. Спасибi i дiвочцi, що рано уставала, тонко пряла i хорошенькi рушнички придбала.
Пов'язавши собi один одному рушника, от староста i каже:
– Робiть же дiло з кiнцем, розвiдайтесь з князем-молодцем: ми, приведенi, не з так винуватi; в'яжiте приводця, щоб не втiк з хати.
От мати й каже:
– Ану, доню! Ти ж менi казала, що на те по п'ятiнках заробляла, щоб шовкову хустку придбати та нею пеню* (*Пеня - горе.) зв'язати. Тепер на тебе пеня напала, що не усiх пов'язала.
Винесла Маруся замiсть хустки шовковий платок, красний та хороший, як сама. Наум їй i каже:
– Сьому, дочко, сама чiпляй, за пояс хустку затикай, та до себе притягай, та слухай його,
От вони i поцiлувались, а Василь i викинув Марусi на тарiлку цiлкового.
Пiсля сього староста звелiв посватаним, щоб кланялись перш батьковi у ноги тричi; а як поклонились утретє та й лежать, а батько їм каже:
– Гляди ж, зятю! Жiнку свою бий i уранцi i увечерi, i встаючи i лягаючи, i за дiло i без дiла, а сварись з нею поусякчас. Не справляй їй нi плаття, нi одежi, дома не сиди, таскайся по шинкам та по чужим жiнкам; то з жiнкою у парцi i з дiточками якраз пiдете у старцi. А ти, дочко, мужичку не спускай i нi у чiм йому не поважай; коли дурний буде, то поїде у поле до хлiба, а ти йди у шинок, пропивай останнiй шматок; пий, гуляй, а вiн нехай голодує; та i в печi нiколи не клопочи; нехай паутинням застелеться пiч, от вам i уся рiч. Ви не маленькi вже, самi розум маєте, i що я вам кажу i як вам жити, знаєте.
А староста i крикнув:
– За таку навуку цiлуйте, дiти, батька в руку.
Поцiлувавши, поклонялись матерi теж тричi. Мати не казала їм нiчого; їй закон велить, благословляючи дiточок, тiльки плакати.
Далi староста сiв i каже тричi:
– Христос воскрес!
А старi йому у в одвiт теж тричi:
– Воiстину воскрес!
Старости кажуть:
– Панове сватове!
А свати кажуть:
– А ми радi слухати!
Старости кажуть:
– Що ви жалали, то ми здiлали; а за сiї речi дайте нам горiлки гречi* (*Гречий - добрий.).
А старi й кажуть:
– Просимо милостi на хлiб, на сiль i на сватання, Пiсля сього посватаних i посадили, звичайно, на покуть, на посад. Батько сiв бiля зятя, а мати, звiсно, поралась, сама i страву на стiл подавала, бо вже Марусi не годилося з посаду уставати. Старости сiли на ослонi бiля столу.
Поки мати страву носила, батько став частувати старостiв. Перший староста покуштував, покрутив головою, поцмокав та й каже:
– Штьо се, сватушка-панушка, за напитки? Скiльки ми по свiту не їжджали, а таких напиткiв i йе чували, i не видали, i не куштували.
– Се ми таке для любезних сватiв з-за моря придбали, - каже Наум i просить: - Ось нуте ж, усю покушайте. Зверху хороша, а насподi самий гарний смак!
Випив староста, зморщився, закректав та й каже:
– Вiд сього зразу почервонiєш як мак. Глядiте лишень, сватушка-панушка: чи не напоїли ви нас таким, що, може, й на стiни полiземо?
– Та що се ви на нас з пенею?
– сказав Наум.
– Тут-таки що мудре само по собi, а то ще ось що: iшла баба вiд ляхiв та несла здоров'я сiм мiхiв, так ми у неї купили, сiм золотих заплатили та в напиток пустили.
А староста й каже:
– Ну, що мудре, то вже справдi мудре! Ану, товаришу, попробуй i ти й скажи: чи пили ми таке у Туреччинi, або хоч i в Нiмеччинi, та i в Расеї не пивали сiєї.
Випив i другий староста, теж прицмокуючи, i теж промовляв, похваляючи.
Проговоривши усi законнi речi, стали частуватись попросту, з своїми вигадками, а далi, тiльки що стали вечеряти, i обiзвались дiвчата, що Маруся ще завидна просила до себе на сватання, i спiвали, уходячи у хату, сюю пiсеньку: