Маруся
Шрифт:
Та ти, душечка, наша Мар'єчка!
Обмiтайте двори,
Застилайте столи,
Кладiть ложечки,
Срiбнi блюдечки,
Золотi мисочки:
От iдуть дружечки!
От як переспiвали, та й поклонились низенько, та й кажуть:
– Дай боже вам вечiр добрий; помагай бi вам на усе добре!
Стара Настя така вже радiсiнька, що бог привiв її дождати одним одну донечку просватати за хорошого чоловiка, та ще її люб'язного: землi пiд собою не чує, порається хутко, i де та сила узялася, аж бiга вiд стола до печi, i страву сама носить, i порядок дає. Кинулась зараз до дружечок i каже:
– Спасибi! Просимо на хлiб, на сiль i на сватання.
– Та й усадила їх по чину, вiд Марусi скрiзь по лавi, та й каже: - Сiдайте,
Так дiвчатам вже не до їжi: одно те, що стидно при людях їсти, щоб не казали люди: "Ото голодна! Мабуть, дома нiчого їсти, так бiга по чужим людям та й поживляється; он, бач, як запихається", - а друге й те, що треба своє дiло справляти; та, не бравшись за ложечки, i заспiвали:
Ой чому, чому У сiм новiм дому Так рано засвiчено? Мар'єчка встала, Косу чесала, Батенька поражала: – Порадь мене, Мiй батеньку, Кого в дружечки брати? – Бери, доненько, Собi рiвненьку, Щоб не було гнiвненько. Садови, доненько, I вище, i нижче, А свою родиноньку ближче.Як же побачили, що стара Настя вiд такої жалiбної пiснi, покинувши поратись, стала тяжко плакати, так вони стали спiвати iнших:
Де ж був селезень, Де ж була утiнка? Селезень на ставку, Утiнка на плавку. А тепер же вони На однiм плавку, Та їдять же вони Дрiбную ряску, Ой п'ють же вони Холодную воду. Де ж був Василько? Де ж була Мар'єчка? Василько у батенька, Мар'єчка у свого. А тепер же вони Ув однiй свiтлоньцi. Ой п'ють же вони Зелене вино, Та їдять же вони Дрiбнiї калачi, У мед умокаючи, Маком обсипаючи. Та в недiленьку рано Чогось тоє та море грало; Там Мар'єчка та потопала, К собi батенька бажала. А батенько та на бережечку. Є човничок i веселечко: "Потопай, моє сердечко!" Та в недiленьку рано Чогось тоє та море грало; Там Мар'єчка та потопала, К собi матiнку бажала. А матiнка та на бережечку. Є човничок i веселечко: "Потопай, моє сердечко!" Та в недiленьку рано Чогось тоє та море грало; Там Мар'єчка та потопала, К собi Василька бажала. А Василько та на бережечку. Є човничок i веселечко: "Не потопай, моє сердечко!"Далi дiвчата, бачачи, що просватанi собi сидять i опрiч себе нiкого не бачать i нiчого, що бiля них робиться, не чують, захотiли їх зачепити i повеселити та й заспiвали:
ТаТут усi зареготались на усю хату, i Наум напавсь, щоб таки дiти поцiлувались, а їм те на руку ковiнька!.. Далi дiвчата, буцiмто жартуючи, i заспiвали:
Та ти, душечко, наша Мар'ечко! Ламлiте роженьку, Стелiть дороженьку, Щоб м'яко ступати, Надвiр танцювати, З скрипками, з цимбалами, З хорошими боярами.Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й давай! Нiгде дiтись: побiгла моторнiша iз усiх, от таки Домаха Третякiвна, до скрипника та й приклика його. Батечки! пiднялися танцi та скоки так, що ну! Набiгла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою дочку. То ще мало, що у хатi, а то й около вiкон було багацько, так i зазирають; а бiля хати дiвчата з парубками носяться; дiвчата дрiбушки вибивають, парубоцтво гопака гарцює, батько з матiр'ю, знай, людей частують… Така гульня була, що крий боже! Троха чи не до свiту гуляли. Тiльки Василь та Маруся нiкого не бачили i дивувалися, що так швидко народ розiйшовся. За голубленням та за милуванням незчулися, як i нiч минулася.
Не дай боже чоловiковi печалi або якої напастi, то урем'я iде - не йде, мов рак, повзе. А як же у радостi, то i незчуєшся, як воно бiжить: як ластiвка пропливе. Думаєш, один день пройшв, аж, гляди, вже й тижня нема. Так було з Василем i з Марусею: усе укупцi та вкупцi, як голуб з голубкою. I у город, i на мiсто, i до колисок, i на вгород, усе укупi собi ходять. I у монастир на богомолля укупцi ходили, i молебень наньмали, що Маруся обiцялася, коли буде посватана за Василя.
Тiки-притiки, аж ось i проводи! У сеє урем'я хазаїн його висила хуру, i Василевi з нею треба виступати.
– Ох нам лишегiько, - скрiзь сльози кажуть обоє.
– Ми ж i не наговорились, ми й не надивились один на одного… неначе сьогоднi тiльки зiйшлися.
– Не плач, Василечку, - каже йому Маруся.
– Ти у дорозi й незчуєшся, як i спасiвка настигне, тодi вернешся сюди i будемо укупцi. Гляди тiльки, щоб ти був здоровий; не скучай i не удавайся у тугу без мене; а я, оставшися без тебе, рано й вечiр буду слiзоньками вмиватися…
– Годi ж, годi, моя перепiлочко! Не плач, моя лебiдочко!
– каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька.
– Нехай я на чужiй сторонi один буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова i весела та дожидай мене. А щоб нам одраднiш було, так прошу тебе: вечiрня зiрочка як зiйде, то ти, споминаючи мене, поглядай на неї; у ту пору я стану зорювати, гляну на тую зiрочку й знатиму, що ти на неї дивишся, то менi одраднiш буде, неначе я дивлюся на твої очицi, що, як зiрочки, сяють. Не плач же, не плач!
Отак-то вони у останнi часи розмовляли i обоє плакали безперестанно! А як же прийшло зовсiм прощатись, так що там було?.. Коли вже i старий Наум так i хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла; так що про молодих, i казати!.. На прощаннi випрохала Маруся у Василя сватаний платок, що замiсть хустки йому дала, затим, щоб часом дорогою не загубив i що вона на неї, мов на нього, дивитиметься. Поважив їй Василь, вiддав, а вона положила у той платок горiшки, ще тi, що сперва-наперва Василь дав їй на весiллi, зав'язала, та й положила до серденька, та й каже:
– Тут воно лежатиме, аж поки ти вернешся i сам озьмеш.
Сяк-так Василь насилу вирвався вiд старих; а Маруся пiшла його проводжати. То було на самi проводи, i треба було через кладовище йти, де на гробах у той день усi поминають своїх родичiв. От Маруся узяла й мисочку, щоб i своїх пом'янути. Положила курку варену, три в'язки бубликiв, буханець, два книша та зверху п'ятаковий медяник та узяла материну калитку з грiшми, щоб старцям подати; а Василь тож з нею нiс у хустцi аж три десятки крашанок.