Маруся
Шрифт:
Машиніст помітив халепу, різко загальмував, та пізно – гримнули буфери, заскреготали колеса, вагони полізли один на одного. Здійнявся крик, ґвалт, злякано заіржали коні, б’ючи копитами об підлогу вагонів. Козаки сипнули по ешелону з кулеметів, на пострах жбурнули під потяг кілька гранат. Хлопці саме розігрілися і рвалися до бою, але з вагонів ніхто не відстрілювався.
Дмитро дав команду припинити вогонь. Коли втихло, раптом почали відчинятися двері вагонів, і звідти полетіли на землю рушниці, револьвери, шаблі. Після того з піднятими руками виходили червоноармійці, ставали рядком уздовж колії, сліпо вглядаючись у ніч. Двоє кинулося тікати до лісосмуги, але їх наздогнав короткий разок із «люйса», [10] що його випустив Тиміш Корч.
10
«Люйс» – спрощена назва ручного кулемета системи Люїса.
Дмитро розгубився. Стільки полонених – куди ж їх подіти?
Хлопці тим часом підбирали на землі трофейну зброю, виводили з вагонів коней, виносили сідла, скриньки з набоями, знайшли навіть п’ять легких кулеметів. Дев’яносто коней із сідлами й новенькі «люйси» так розчулили отамана Соколовського, що він вирішив відпустити полонених.
– За те, що ви не чинили спротиву, я вам дарую життя, – сказав Дмитро. – Їдьте у свою Расєю і більше сюди не вертайтеся. Ще раз мені попадетеся – розстріляю на місці.
Матей не повірив своїм вухам.
– Наче бачу, – сказав він. – Оце розвернуть вони свого поїзда й поїдуть навпрошки через поле в Москву. Дурне діло робиш, отамане. Я б їх викосив до ноги.
– Пізно, – остудив його Корч. – Не годиться отаманові слово ламати.
Після того, як Дмитро поколошматив червоних від Радомишля аж до Звягеля, [11] підмосковський большевицький Раднарком, що сидів у Харкові, оголосив бандитського отамана Соколовського поза законом. Двадцятого квітня, якраз на Великдень, червоні вирушили на Горбулів – сподівалися в таке свято заскочити соколовців зненацька. Три сотні піхоти, кінний полк та дві гарматні батареї підходили до села з боку Чайківки.
11
Звягель – нині Новоград-Волинський.
Довідавшись про ворожі гармати, Дмитро спохмурнів: дійде до бою – село ляже в руїнах. І він вирішив залишити Горбулів. Повстанську збірку призначив у сусідньому лісі.
Москалі спокійно зайшли до села, здивовані тим, що тут немає ніяких гайдамаків, якими їх так лякали. Зібрали людей на майдані, і їхній командир Аралов, міцний горбоносий молодик із цапиною борідкою, наказав видати отамана Соколовського, інакше доведеться спалити село, а декого й розстріляти. Аралов говорив з людьми, не злізаючи з дончака, який норовисто перебирав ногами у «білих шкарпетках».
– Нє хотєлось би в такой дєнь портіть всєм настроєніє, – сказав він, дістаючи з портсигара цигарку й постукуючи нею об срібну кришку. – Но єслі видадітє нам бандіта, всьо абайдьоцца.
– Конєшно, знайдемо, – вийшов наперед дід Горошко, котрий теж колись служив в армії і був там, хвалився, правою рукою царя. – Отаман зараз, видно, десь засів при пасці й ковбасці й той… – дід Горошко дав щигля собі в підгорля. – А ми його теплого вам і знайдемо. Тільки ж і ви, товаришу, не погордуйте нашою паскою і ковбаскою. Та й солдатики нехай причастяться крашанками.
– Харашо, – сказав Аралов. – Только бєз шуток. Са мной шуткі плохі.
Він розмістив свій штаб тут-таки біля майдану в хедері, [12] а до вечора вся солдатня, що розквартирувалася по хатах, була п’яна хоч викрути й дивувала горбулівців чудернацькими пісеньками, від яких або в’янули вуха, або нічого не можна було второпати.
Ех, люблю тібя за ето,Што ти мілка Лісавєта!Оп-ца-ца, оп-ца-ца,Нєт начала, нєт канца!12
Хедер – єврейська школа при синагозі.
Дехто з них заснув у хліві на сіні, хтось захропів під припічком, лише командир кавполку Аралов, виставивши охорону, спав у теплій постелі. Йому пообіцяли до ранку знайти Соколовського, а як не знайдуть, то отаман і сам прийде, щоб не постраждали його односельці. Він такий.
Опівночі Саша, крадькома переходячи село, не побачила ніде живої душі, скрізь було тихо, і та глибока тиша навівала тривогу. Біля костелу вона набралася такого страху, що ледве встояла на ногах. Від польського цвинтаря на неї посунуло щось темне й велике, воно голосно дихало, сопіло, наче якась почвара, Саша з переляку застигла й не мала сил утікати. Раптом воно зупинилося і заревло несамовитим голосом на всеньке село. Минув ще якийсь час, поки вона, знетямлена, зрозуміла, що то був величезний бугай, який десь одірвався з прив’язі й тепер блукав неприкаяний у темноті. Він тяг за собою довгого ланцюга, прикріпленого до кільця в ніздрях, крутив головою, подзенькуючи тим ланцюгом, рвав ратицями землю, і в його ревінні чувся такий відчай, від якого дрижав увесь світ.
Саша побігла до лісу, не озираючись, хоч їй здавалося, що почвара сопе їй у спину, брязкаючи ланцюгом. Вона розповіла Дмитрові про все, що вивідала в селі, і той наказав козакам обсадити Горбулів з усіх боків – так, щоб відступ до втечі лишався тільки в одному напрямку, до Чортового лісу. Ліс цей був мочаруватий і заболочений, в його багнах справді могли водитися чорти, й оскільки перейти ці нетрища було важко навіть своїм, то чужинцям і поготів. Головне – спрямувати їх правильно; для цього Дмитро звелів поставити з трьох боків Горбулева гармати, але бити так, щоб стрільна минали село, гатити на пострах, підсилюючи вогонь із кулеметів.
Одну сотню він заховав на острові у Чортовому лісі, куди можна було дістатися лише вузенькою річечкою. Якщо комусь вдасться намацати брід, то щасливчик потрапить прямо чортам у зуби.
Відкривши вогонь серед ночі, Дмитро в Горбулів не заходив, даючи москалям втікати до Чортового лісу, аби не битися з ними в селі. Коли стежа доповіла, що кіннота й піхота поперли на болота, тоді й козаки тихо зайшли в село подивитися, чи ніхто тут не забарився. Дехто з гостей, не маючи честі, таки загаявся, тож мусив розплатитися за великодню вечерю життям. Кумедну штуку побачив Дмитро на подвір’ї діда Горошка: «права рука царя» зв’язав налигачем двох п’яних кацапчуків і провадив з ними виховну годину: «Ви хотіли побачити отамана Соколовського? То куди ж ви тікаєте, ось він прийшов, як я йому й наказував».
А в Чортовому лісі червона кавалерія наосліп місила трясовину. Коні брели по черево у болоті, кіннотники загрібали ногами багно, задирали їх угору поперед себе, й здавалося, що вони їдуть на коровах. Так казав Санько Кулібаба, котрий, чатуючи на острівцеві, багато чого побачив.
Чорний дончак комполку Аралова ґрасував попереду, не видно було не те що його «білих шкарпеток», а й ніг, наче кінь плазував по болоті на животі. Аралов, заляпаний багнюкою, скидався на сатану, котрий осідлав безногу тварину. У тій колотнечі він загубив картуза, Санько й гадки не мав, що це їде командир, та доведений до відчаю Аралов сповз із дончака й потяг його за повід до річечки, яка щасливцям давала змогу вибратися на сухе. Саме тоді, коли Аралов ступив у воду, Санько прицілився, затримав дихання й натиснув на спусковий сучок. Чортовим лісом покотилася кручена луна, на кінці дула спалахнув вогник, засліпивши Санька, але він почув, як хтось гепнувся у воду.