Маруся
Шрифт:
– …Нехай буде воля Твоя… – Мирон тамував нервове дрижання, яке, затихаючи, збиралося під серцем у тугий клубок.
Йому здавалося, що кожен стрілець щось викрикує, але за суцільною стріляниною нічого не було чути. Він уловив лише голос Петра Гультайчука, який поруч із ним кропив з кулемета, наспівуючи чудернацьку пісеньку, почуту від когось уже на Великій Україні. «Бабусю рідненька, ти всім помагаєш, яке ж мені горе, ти, може, вгадаєш», – спокійно, без надриву співав Гультайчук, акомпануючи собі на скорострілі, який грав веселу пісеньку смерті. Під цю пісню вже не один кавалерист завис на коні униз головою, котромусь кулеметна черга перебила путлицю від стремена, і він, сучий син, виявився таким здоровенним, що вивільнена зі стремена нога волочилася по землі. На кіннотникові стирчав рогом угору будьонівський ганчір’яний шолом з великою, теж ганчір’яною,
Упав закривавлений Юрко Рабенчук, здивовано схопився за груди Зеник Богуш – лице його стало великим-великим. Затявся Гультайчуків кулемет – люфа розпеклася до межі. Петро спересердя плюнув на неї, аж зашкварчало, і перестав співати. Пекельний жар з’їдав легені.
– І прости нам провини наші…
Попід лісом виринула ще одна хмара кінноти й теж поперла прямо на них. «Це все», – з якимось дивним спокоєм подумав Мирон, шукаючи очима Станіміра. Осип стояв, широко розставивши ноги, й від того здавався нижчим. З його розірваного вище ліктя рукава цебеніла кров, Осип винувато всміхався у почервонілий вус – видно, торкався його закривавленою рукою. Всміхався винувато, зніяковіло, але мовби з полегкістю: «Відвоювалися». Миронові захотілося сказати йому на прощання щось дуже хороше, адже вони разом воюють уже третій рік; познайомилися в російському таборі для австрійських військовополонених аж під Пермою, звідти разом втекли, коли в Росії почалася революція, і відтоді не розлучалися. Спершу подалися до Києва, де розпочалася війна за Україну, та потрапили у такий революційний безлад, що соромно згадувати. Замість безоглядного визволення Краю з московського ярма Київ півроку мітингував на вулицях, а провідники Центральної Ради боялися навіть думки про творення власної армії. Вони довго вимучували універсали про автономію, а коли, нарешті, зважилися проголосити незалежність, московсько-большевицька орда вже стояла біля воріт. Осип з Мироном були тоді в похапцем зліпленій із прибулих галичан гарматній півбатареї поручника Яреми й наприкінці січня їх кинули проти червоних під Полтаву, та вже через два дні надійшов наказ повертатися на загрожений большевиками Київ. Після кількаденних боїв за місто горопашне українське військо покотилося на Житомир і далі на Захід. Осип з Мироном доїхали потягом до Проскурова, звідти дісталися до Підволочиська, і там, у рідній Галичині, знов повернулись на коло своє – потрапили до австрійських окопів. Вони разом пройшли італійський фронт, потім польський і, нарешті, мусили пройти цей, большевицький, останній, який вів їх через Велику Україну на Київ, бо так їм було написано згори, що до вільного Львова ви, хлопці, дійдете лише через Київ. Та бач – не судилося. Між італійським і польським фронтами вони удвох на день заскочили у Дроговиж до Мирона додому, а як від’їжджали, Миронова мама Марія сказала Станімірові: «Припильнуйте за ним, Осипе. Він такий неуважний у мене. – І шепнула Осипові на вухо. – Віршник».
Може, тому Станімір тепер і всміхався так винувато, що згадав маму Марію. Бідна жінка, її чоловік, Миронів батько, поклав свою голову ще на Маківці, старший син упав на горі Лисоні, а тепер от меншенький… більше нікого в неї немає.
– Осипе, – сказав Мирон, і собі усміхаючись. – Дякую тобі за все.
Це вперше він звернувся до сотника на «ти», ніби тут уже не було ні старших, ні молодших за рангом, перед смертю всі були рівні. Та Мирон мав на думці інше. Кров текла з рукава Станіміра, але ні йому, ні комусь іншому й на гадку не спало перев’язувати рану – на таку розкіш часу вже не було. У лівій руці Станімір стискав револьвер, шкодуючи, що не навчився стріляти з лівої.
– Іди до дідька, – сказав він.
Нова лава кінноти летіла такою рівною хвилею, що навіть большевики, які тільки-но взяли в лещата курінь, пороззявляли роти від подиву.
– Лава! Ла-а-а-ва! – покотилося над полем, і минула ще хвиля-друга, поки вони почули гучне й виразне «Слава!»
Три сотні вершників з піднятими вгору шаблями, розсипаючись полем, летіли на запілля червоних.
– Слава! – мов по команді, гримнули в один голос стрільці. – Сла-а-ва!
Червоні розліталися в різні боки – хто за насип, хто вздовж залізниці, хто наосліп чимдалі у поле. Через безтямну панічну втечу здавалося, що вони сидять на конях наохляп і без стремен. Один сміливець на гарному буланому коні втікав останнім, раз по раз озираючись, і через те, що він
Вершниця на білому арабові кинула до плеча карабін. Навіть її кінь затамував дихання, і його ніздрі сіпнулися тільки на постріл. «Дятел» вилетів із сідла.
– Маруся… Маруся… – зашелестіли голоси у висушених горлянках.
– Звідки вона взялася?
– Бог послав.
– Ще б трохи – і нам амінь.
Її було видно здалеку. Мирон Гірняк замість того, щоб усміхнутися до Станіміра (біля нього вже порався санітар), не зводив очей з отаманші. Вона була далеко від нього, але Мирон добре бачив родимку над кутиком її вуст. Червоний шлик розвівався на смушевій шапці, золота коса спадала на груди, а він чомусь бачив тільки цю родимку, хоч її не можна було побачити з тої відстані, де стояв поручник Гірняк.
Стрільці поволі світлішали на виду – пекельний вогонь бою вичахав на гарячих лицях.
Над витоптаним полем стояла низька курява недавньої битви. По коліна в тій куряві бігав буланий кінь убитого кавалериста, подзенькуючи порожніми стременами.
7
Бої за стратегічний залізничний вузол Фастів видалися тяжкими, і головний тягар випав якраз на 8-му Самбірську бригаду, до якої входив 2-й курінь Осипа Станіміра. Червоні стягли сюди величезні сили, бо цей вузол мав забезпечити відворот їхньої 14-ї армії, що пробивалася з-під Одеси на з’єднання з 12-ю совєтською армією в районі Києва.
Місцевість до наступу була незручною – багато лісів, поля порізані рівчаками та вибалками, у м’якому піщаному ґрунті в’язли ноги. Большевики окопалися неподалік залізниці, по якій сюди-туди сновигали панцерні потяги. З обох боків гатили гармати, було чимало загиблих, не одного стрільця поховали без капелана й хреста.
22 серпня галичани масованим ударом з південного заходу зламали опір ворога і, змівши його позиції, взяли Фастів. Фортуна підморгнула їм і з Білої Церкви – там большевиків розтрощив Запорозький корпус разом із Дніпровською дивізією отамана Зеленого.
У Фастові служба етапу [15] підігнала купільний потяг для відвошивлення, стрільці змили з себе порох і кров. Настрій був би зовсім бадьорий, якби не страхіття, яких вони надивилися в місті. Мирон уже бачив таке і в Житомирі, і в Козятині – залиті кров’ю катівні, гори чоловічих та жіночих трупів (большевики називали це «разгрузкой тюрем от ненадежного элемента»), понівечені тіла з виколотими очима, відрізаними носами й вухами, – а тут, у Фастові, вони ще й натрапили на льох, у якому москалі живцем замурували родину з трьома маленькими дітками.
15
Етап – тут: запілля.
Удосвіта вони вирушили в напрямку Києва. Центральна армійська група мусила посісти лінію Білгородка – Боярка – Глеваха – Васильків – Велика Бугаївка. 8-ма Самбірська бригада дістала наказ іти на станцію Васильків і Глеваху, а 2-га Коломийська – захопити саме місто Васильків. Перед Києвом це була остання лінія оборони, і тут червоні оскаженіли до краю. За спинами своїх же бійців вони виставляли загороджувальні загони, які стріляли в тих, хто змушений був відступати.
Лютував полк «Чорних чортів» імені Льва Троцького, сформований із карних злочинців. Їхні кулемети безжально косили й москалів, і хохлів, котрі затесалися до большевицького Таращанського полку (цей полк, як і Богунський, мав українську назву лише напоказ, для пропаганди, бо насправді хохлів там зібралася жменька). Курінь сотника Станіміра тут і там натрапляв на трупи червоних, посічені кулеметами «чорних чортів».
Деякий час на шляху куреня було вільно, лише вряди-годи назустріч вискакували невеличкі большевицькі роз’їзди, але, вгледівши противника, вони швидко щезали з очей. Марусині козаки, які цього разу забезпечували ліве крило, знудилися від такого «котячого» маршу. Отаманша через вістового передала Станімірові, щоб він не хвилювався, коли їх не буде чути.
Щільним вогнем зустрів їх ворог недалеко від Боярки, причому вдарив згори несподівано, коли вони підіймалися схилом, шукаючи якого-небудь прихистку чи лісочка. Збиралося на дощ, треба було його десь пересидіти, а тут тобі маєш – напоролися прямо на большевицькі окопи. Відходити назад було не з руки, їх би згори подесяткували з кулеметів, тому Станімір дав команду розсипатися в розстрільну й брати ворога швидким приступом.