Маруся

Шкляр Василь

Мирон чув, що говорить чужим голосом, і від того злився на себе.

– Давайте без пафосу, пане поручнику. Ми воюємо не за нагороди. Думаю, ви теж.

– Звісно. Та якщо ви… якщо ми з вами воюємо за Українську Народну Республіку, то мусимо шанувати її відзнаки та символи. Хіба ні?

– Так, але я шаную і своїх козаків, – сказала Маруся. – Мені немає кого з них вирізняти.

«Бестія!» – подумав поручник Гірняк. Розмова була закінчена, але йому не хотілося йти.

– Ви любите яблука? – просто спитала вона.

На столі, застеленому зеленою рипсовою

скатеркою, стояла таця з горою вощано-жовтих яблук.

– Не знаю, – сказав він. – Ніколи про це не думав.

– Тоді частуйтеся!

Мирон набрався сміливості й подивився їй глибоко в очі.

– Хіба з ваших рук.

Маруся подала йому велике туге яблуко, що аж світилося налитою стиглістю. Він подивився крізь нього на світло. Здавалося, зсередини повинні прозирати зернятка.

– Сподіваюся, це не яблуко розбрату?

– Ні, це плід згоди.

– Як гарно!

Вона й собі взяла яблуко, і воно так соковито тріснуло на її зубах, що Мирон відчув його смак.

– Я на паперівках можу прожити цілий день, – сказала Маруся.

– А я тільки ніч. Тому з вашого дозволу візьму це яблуко з собою.

Їхня розмова мимоволі переходила в гру, і Маруся спитала:

– Яка ваша улюблена страва?

– Яка є, – сказав Мирон. – Колись на італійському фронті ми з Осипом Станіміром з’їли цілого віслюка.

– За раз?

– Ні, не за раз, звичайно. Але ми обшкребли його до білого скелета.

– Де це було?

– В Альпах.

– Розкажіть, – попросила вона.

– Про віслюка? – він усміхнувся самими очима.

– Ні, про Альпи.

– Нічого цікавого.

– Не вірю, – сказала вона.

– Ми стояли на Монте-Банато. На такій висоті, де орли мостять гнізда. Там, коли вибухає стрільно, його грім цілий день перекочується від гори до гори, від скелі до скелі. І тоді здається, що ці гори ось-ось обваляться і ти провалишся разом з ними в самісіньке пекло.

– Страшно? – спитала Маруся.

– Страшно, – сказав він. – Але я був жовніром, мене послали. А як… ви?

– Що я?

– Вам не страшно?

– Буває, – сказала вона. – Одного разу, коли я ночувала в скирті, мені в пазуху залізла миша. Я наробила такого вереску, що підняла на сполох усіх козаків.

Мирон виразно побачив ту мишу. Як вона залазить їй у пазуху.

– Жартуєте, – сказав він. – Я не про те. Чому ви, юна дівчина, пішли на війну?

Вона помовчала, потім сказала:

– У мене не було вибору.

9

Василь Соколовський мстив за брата жорстоко. Через кілька днів він пішов з козаками на Радомишль, куди якраз прибула свіжа червоноармійська частина для боротьби з повстанцями. Василь вирішив не чекати большевиків у Горбулеві, а сам пішов до них у гості. Зібрав тисячу козаків, оголосив, що вони тепер бригада імені Дмитра Соколовського й повинні вшанувати батька-отамана в повітовому Радомишлі.

Такого побоїща місто ще не знало. Соколовці винищили до ноги залогу, розтрощили свіжу червоноармійську частину й перемолотили все, що тхнуло большевиками. Кому вдалося вирватися за місто, там його

привітали кулеметники Тимоша Корча. Сотні й сотні трупів валялися на вулицях, по городах, купами лежали в ровах. Після того в Радомишлі довго не чути було людських голосів, тільки моторошно завивали собаки та крякало вороння, яке чорними хмарами затуляло небо. Уночі пугикали сичі, вулицями міста гасали вовчі зграї і нишпорили голодні лиси.

Розігрітий удачею, Василь провітрив від большевицького смороду Потіївку, Черняхів і збирався йти на Коростень, аж раптом йому передали, що з ним хоче зустрітися Симон Петлюра. Треба вирушати залізницею на Вінницю.

В останню хвилину попросилася поїхати з ним сестра Саша. Вона була вже не тільки розвідницею і зв’язковою, але й показала себе в бою. Мала зірке око, тверду руку в стрільбі, хвацько трималася в сідлі.

– Візьми мене за ад’ютанта, – сказала Саша. – Надійнішого охоронця тобі не знайти.

– Та певно ж! – погодився Василь. – Куди я без тебе!

Їхали залізницею по-панському. У Житомирі командир невеличкого панцерника взяв їх у голубий вагон, який причепили до бронепотяга, щоб перегнати у Вінницю чи не для самого Головного Отамана. Цей вагон був захоплений у якогось чекістського цабе – тут зняли стінки між купе, і вийшов просторий салон із м’якими плюшевими диванами. Біля диванів стояли невеличкі столи, на них – вази з квітами, друкарська машинка. Лише на підлозі був розгардіяш – розкидані папери, газети, недопалки, серед них валявся роздертий портрет чоловіка з характерною цапиною борідкою.

Саша роздивилася і панцерні вагони, які насправді були товарними, але обшиті з обох боків сталевою бляхою. Стіни зсередини ще оббили дубовими брусами та обмостили мішками з піском. У двох вагонах було по гарматі й по чотири «максими».

Разом з ними в голубому салоні їхав отаман повстанського полку імені Симона Петлюри Тимофій Лобода зі своїми двома ад’ютантами. Саша помітила їх ще на станції, коли вони підкотили до перону на віденському екіпажі з дутими шинами, запряженому трійкою коней. Біля отамана сидів гармоніст, але до вагона його не взяли – Лобода теж їхав на зустріч з Головним Отаманом. Дорогою він весь час розповідав Василеві про свої партизанські пригоди, ад’ютанти лишень кивали головами, поглядаючи на Сашу.

У салоні пахло парфумами, до яких домішувався гіркуватий запах куступелян, [22] що стояли у вазах. Це був запах ранньої осені.

Тимчасова канцелярія Головного Отамана була облаштована також на залізничній станції. Першим запросили до нього Тимофія Лободу – самого, без ад’ютантів, а потім рожевощокий старшина у довгому бахматому френчі з відстовбурченими кишенями покликав отамана Соколовського. Василь попросив старшину, щоб Саша також зайшла, і пропустив її поперед себе.

22

Куступеляни – айстри (місц.).