Маруся
Шрифт:
До заходу сонця курінь Осипа Станіміра зайняв Глеваху.
Курені Данила Бізанца й Миколи Підгірного взяли Васильків. Так 24 серпня галичани розірвали останню лінію оборони й розчистили прямий шлях на Київ.
Наступного дня до Глевахи підійшов панцерник, у вагоні якого був сам Головний Отаман об’єднаного українського війська Симон Петлюра. Розглянувши в далековид поле недавнього побоїща та з’ясувавши становище зі своїм штабом, він наказав подати йому список старшин і стрільців 2-го куреня 8-ї Самбірської бригади, які відзначилися у бою за Глеваху.
Коли цей наказ надійшов до сотника Станіміра, той посмикав себе за правого вуса.
– Тих, що відзначилися, вже немає. Навіщо їм нагороди?
– Після перемоги передамо рідним, – сказав поручник Гірняк. – Вони мусять це знати. І не тільки вони.
– Тоді пишіть. Романчук, Банах, Онишкевич, Кіс, Проців…
– Проців живий, – сказав Мирон.
– Пишіть! – наполіг Станімір. – Проців, Гультайчук, Семенюк…
Потім Мирон спитав:
– А Марусині козаки? Ми ж наче разом…
– Про це треба спитати в Марусі, – Станімір якось чудно подивився на Мирона. – Підете й з’ясуєте. Слава Богу, об’явилися. Стоять під лісом.
– Чому я? – спитав Мирон.
– Тому що ви, пане поручнику, віднині призначаєтеся дипльоматом між нашим куренем і загоном Марусі. Для узгодження бойових дій.
Їхні погляди стрілися, але Мирон, ніяковіючи, відвів очі.
– Може, ви, пане сотнику, думаєте, що я… що мені…
– Це наказ, – сказав Станімір. – Виконуйте. Візьміть у вістового коня, бо те гонорове військо пішого вас ще й не прийме.
Марусиних козаків Мирон знайшов попід лісом біля озера. Тут була ідилія партизанського відпочинку. Одні напували коней, другі сипали їм із мішків овес, треті варили в казанах такий смаковитий куліш, що його дух стелився по всій Глевасі. До нього домішувався запах реміння, диму, кінського поту й онуч, які сушилися на кущах і гілляках. Більшість козаків пороззувалися, щоб ноги подихали, поклали шапки сподом до сонця, аби провітрилися від солоного поту.
На Мирона ніхто не зважав, поки він сам не під’їхав до одного парубка, котрий, примостившись на пеньку, зашивав циганською голкою чобота. Привітавшись, Мирон запитав, де можна знайти отаманшу, на що парубок глузливо пхикнув і сказав, що цього не вільно знати нікому. Е, сказав він, якби Марусю було так просто знайти, то яка б із неї була отаманша? Давно б знайшли, кому треба.
– Але ж мусить бути із нею зв’язок? – стояв на своєму Мирон. – Я маю до неї важливу справу. Мене послав курінний.
– Це треба спитати в наших офіцерів.
– Де вони?
– А онде! – парубок показав циганською голкою в бік козаків, які на бережку грали в карти. – Козирні! Якраз один одному погони чіпляють. Гей, Кулібабо, тут до тебе!
Санько Кулібаба знехотя відірвався від гри. Підійшов до Мирона, вислухав його, злегенька поляскуючи себе по халяві замашною нагайкою, яку виміняв за срібного портсигара з ведмедиками в ранковому лісі, потім порадив Миронові попасти коня і скупатися в озері, поки він дізнається, чи отаманша його прийме. Скупатися обов’язково, наголосив Санько, бо Маруся не любить, коли від козака тхне собачатиною.
– Наші хлопці як захопили у комісара ящик дікалону, то навіть коней надухали. Моїй Гальці наравиця, а Оверків жеребець тиждень чхав.
Санько підтягнув на кобилі попруги й поскакав попід лісом у бік села, аж хвіст задерся у Гальки.
Парубок, який зашивав циганською голкою чобота, тихенько, сам собі (а може, Миронові) затяг пісню:
Ромен жовтий, цвіт ружовський,Десь поїхав Соколовський,Десь поїхав та й немає —З козаками п’є-гуляє…Парубок умовк і примружив очі на Мирона. Чи той щось уторопав?
Мирон його зрозумів.
– Про отамана вже й пісню скомпонували? – спитав він.
– А то ж як!
– А цвіт ружовський – це який?
– Не знаєш, що таке ружа? – здивувався парубок.
– Чого ж не знаю? Але ружа має різні кольори.
– У Горбулеві вона має один колір.
– Який?
– Ружовський, – сказав він.
Повернувся Санько Кулібаба – поїхали! – і тепер вони вже удвох з Мироном легким тропом погуцали до села, де біля одного двору їх зустрів міцний хлопець, зодягнутий гейби який пастух. Миронові здалося, що це обличчя йому знайоме, хлопчина, видно, теж був із «Марусиного війська», лишень перебрався так, щоб менше впадати в око. Санько Кулібаба передав Мирона цьому стійчикові, а сам знову подався до лісу, не оглядаючись, – Маруся не довіряла навіть своїм. Лише двоє-троє людей знали місце її постою.
Хлопець мовчки провів Мирона на подвір’я великої хати на дві половини, показав, де припнути коня, і кивнув на ґанок. Там вартував ще один стійчик, якого Мирон упізнав – це був Марусин ад’ютант Василь Матіяш, теж без військової амуніції, без острогів, без ад’ютантського форсу. Десь там під легенькою свитою він мав револьвер, але зовні це був сумирний молодий господар, котрий чемно відчинив перед Мироном сінешні двері й так само делікатно їх зачинив, а сам лишився на ґанку.
На якусь хвилю Мирон опинився в темряві, відчуваючи зрадливі поштовхи в грудях, трішки пристояв у сінях і наосліп постукав у двері. Йому здалося, що він півгодини намацує клямку й уже не знайде її ніколи, аж раптом двері відчинилися, і до хати його пропустила дівчина в білій кофтині, вишитій на грудях і рукавах червоним та чорним хрестиком. Це вперше він побачив її без шапки, побачив гладенько зачесане на проділ волосся, заплетене в тугу золотисту косу, що спадала на груди через плече. На тонкій шиї червоніли коралі зі срібними дукачами.
– Не дивуйтеся, пане поручнику, – сказала вона. – Маю таку слабкість. Іноді зодягаюся… як колись. Я все-таки дівчина.
Усмішка в її синьо-сірих очах промінилася тривожним блиском.
У просторій кімнаті на двоє вікон було зелено, як у гаю, – на підвіконнях, на лаві, по кутках і навіть на чорній скрині стояли вазони. Дерев’яна підлога була застелена зеленими домотканими доріжками.
– Прошу сідати, – м’яко вимовляючи «р», Маруся запросила його до столу й показала на чорний віденський стілець із жовтим плетеним сидінням. – У вас до мене справа?
– Дякую. Я… властиво… прийшов запитати…
Дідько б його вхопив! Миронові потягло мову.
– К-курінний просить подати список ваших козаків, які відзначилися у бою за Глеваху.
– Список? Для чого?
– Для нагородження.
Маруся не відразу зрозуміла, про яке нагородження йдеться.
Уважно дивлячись на Мирона, вона враз голосно засміялася і так само раптово урвала свій сміх.
– Вибачте, – сказала вона. – Мої люди не потребують нагород.
– Бойові відзнаки є невід’ємним атрибутом воєнного часу.