Майже ніколи не навпаки
Шрифт:
Доктор Гольштейн повільно сів за стіл, перед тим так само поволі влізши в дещо вузеньку камізельку із шовковою спинкою.
Іще повільніше поправив папери.
Ще раз тицьнув пальцем в якийсь лише йому відомий документ і тихо, але з притиском сказав Павлові, дивлячись тому пильно в очі:
— Вельможний пане Чев'юк… молодший! Прошу не забувати, що ви перебуваєте у високій державній установі. Образа державного службовця під час виконання ним службових обов'язків за законами Румунської держави карається. Штрафом. Великим. Леями.
У вас є так
Гольштейн підвівся, вперся обома руками в стіл і перехилився назустріч Павлові:
— Можливо, коли ви були підданими цісаря, закон не вимагав покари за образу того, хто служить державі. Не знаю. Забув, точніше сказати. Але зараз… Зараз, коли немає більш законослухняного, аніж його Величність король Великої Румунії… Зараз, пане Чев'юк молодший, закони обов'язко-о-ові для виконання. І для вас також, перепрошую. Інакше мені доведеться звернутися по допомогу до поліції.
— Чим же ж я вас образив, пане нотар?! — Павло нерозуміюче розвів руками, і з-під правої пахви у нього випав капелюх. Та так і лишився лежати біля задраних догори Павлових постолів із грубої свинської шкіри. — Я тільки сказав, що тато пропав у два дні по Михайлові. А ви мені кажете, що тато переписав заповіт перед Введенням. Де ж тут образа? Таже вся Тисова Рівня може посвідчити, що так воно було. Що це свята правда! Аби я так до завтра дожив, якщо я брешу!
— А коли наступила смерть вашого батька, пане Чев'юк?
— У два дні по Михайлові.
— Хто вам таке сказав? Хто це може посвідчити? Те, що ваш батько пішов із дому двадцять третього падолиста, це й справді може бути правда. Я вам охоче вірю. — Гольштейн тепер ходив довкола Павла, а той то розвертався за ним усім тілом, то лише крутив головою. — Але хто може посвідчити, коли наступила його смерть? Хто? Павло почухав голову.
— Та-а-ак, — нотар не пропускав нагоди, щоб протягнути слово. — Так. Ви знайшли начебто його залишки…
— Це не залишки! — Павло знову перейшов на крик. — Це був наш тато. Поліція посвідчила. Свідків було половина Тисової Рівні. Він на голові мав ґулю. Його по ґулі впізнали. І праве коліно колись мав зломлене. Там на костях було видко.
— А я й не заперечую, — майже лагідно відповів нотар. — Я не заперечую, пане Чев'юк. Але хто може посвідчити точну дату настання смерті вашого батька? Хто? Ви його останки знайшли в четвер напередодні Великодня. Так? Так.
А де він перебував від двадцять третього падолиста до Великодня? Га? — нотар зазирав у очі Павлові. — Може, він з якихось причин переховувався? І хто вам сказав, що він не міг прийти сюди третього грудня, переписати свої статки по-іншому? А потім і справді зникнути?
Бачите, пане Чев'юк, закони такі, що клієнт не повинен вказувати причину, через яку він змінює свою думку щодо заповіту. Клієнт має на це право. А ваш батько прийшов. Переробив заповіт. Та й пішов собі.
До речі, він був зі свідком. Тут записано. Ось. Марія Петрусяк, донька Івана, жителька комуни Тисова Рівня. Яка посвідчила
Павло стояв пнем. Здавалося, він уже й не слухає нотаря.
— …Марія вмерла на саме Різдво. — Сказав тихо. — І як Петрусячка могла свідчити, коли вона мала рівно сто років і була сліпа?!
— Сто років — це не завада, щоб свідчити, дорогий пане Чев'юк. Уже кого-кого, а свого сусіда, як вона тоді сказала, «я би посвідчила й на тому світі».
— Це брехня, пане! — Павлові очі налилися кров'ю. — Усе це брехлива брехня! Але я не знаю, як це доказати… — І з усієї сили тріснув дверима.
Павло кілька хвилин по тому стояв припертий до одвірка Гольштейнової контори, чекаючи, коли нотар побіжить заявляти на нього в поліцію.
А доктор Давид Гольштейн тимчасом преспокійно відкрив сейф, поклав у нього течку з документами й налив собі чарочку домашньої деренівки.
Доктор, як він сам розумів, браком сумління давно вже не страждав.
Два молоденькі барани, отримані у винагороду від удатного Чев'юкового сина, були не дуже жирні. Смажилися досить весело.
Зароблені на тій справі винахідливим Давидовим розумом гроші лежали в банку.
Хіба що, може, двічі чи тричі на початках тієї делікатної справи у сни навідався сам ґазда Кирило. Доктор Гольштейн і тепер здвигає плечима від тієї не дуже приємної згадки: так-то так… підробити підпис — то не велика штука… а Кирилову мову, направду, не зімітуєш. Особлива була мова. Колоритна. Але хіба ці ґої можуть чути переливи навіть рідної мови?! Тембральні її відтінки?.. Проте цей нюанс до жодного документа не пришиєш.
Деренівка була дещо терпкою, однак доктор того не завважив і налив собі другу. А що? Можна би й третю. Не на поминках же ж, щоб пити двічі. Та й день непоганий, хвала голові й ясному розуму розумного чоловіка, подумав про себе доктор.
— Віват король? — кліпнув до королевого портрета на стіні.
…ДОЦЬКА, ЗАВИТА ЧОРНОЮ ХУСТКОЮ попід самі очі, порядкувала на могилках Чев'юків.
Спочатку згребла сухе листя й повисмикувала торішнє бадилля на свекрушиній і свекровій могилі. Тоді просапала осілу землю, намагаючись не зачепити молоді пагони півоній, що вже тягнулися до сонця.
Потім підрихтувала з боків свіжий Настунин гріб.
Згребла докупи згорілі свічки.
Поскладала у глиняний глечик у головах.
Посиділа трошки на лавочці в Настуниних ногах.
Помолилася.
Перехрестилася.
Та й знову взялася до роботи.
Садила свіжий барвінок на Дмитриковім гробу. Ще розпушить трохи глинку, підсапає канупер-любисток — та й буде вертати додому. Дмитрик просив на цвинтар до нього не ходити, щоб не вривати собі серце плачами. Хіба що на Святий вечір, на Великдень та на гробки. Але просив обсадити могилу самими барвінками й канупером. Барвінок буде зеленіти круглий рік, а канупер — пахнути.