Майже ніколи не навпаки
Шрифт:
Все.
І серце.
І язик.
І пам'ять.
Але ця кімната все одно не для неї.
Для гостя.
Роки стоїть на всі двері — вікна — шпари зачинена, як дівка до віддавання.
Злежалим духом чути.
Бо не перетрясає в ній ґаздиня килими-верети.
Не пересушує хустки-кептарі.
Не кладе між кожухи для запаху васильок-канупер.
Їй усе байдуже.
Гості в хату не ходять ніколи.
Та й вона сюди втискається рідко.
Хіба би поплакати, щоб ніхто не бачив.
Та дитинку свою тут до грудей притиснути.
Це
Петруня падає лицем у гору високих та пишних подушок — і може плакати хоч би до вечора, поки ті осоружні бугаї та корови не затрублять зі стайні, як у похоронні трембіти, своїми голодними ротами.
А хай би й здохли, як ріжуть вуха! Та нічого їм не буде. Голод — не сором. Перебудуть. Вона гірше від голоду знає…
…Боже, і як вона те пережила й не стратилася?
Не поплила за водою?!
На смереці не повісилася?!
Між людьми ходить?
«Як гараздуєте?» їм каже?
На «добридень» відповідає.
…Та людям до серця її байдуже.
Чи говорили про неї, чи промовчали — Бог їх знає.
Вона не допитувала.
А вони, як уже по правді, їй услід не плювали.
Ото плач собі дівко, хоч захлинися, — а жалю не чекай ні від кого. Не пожаліє тебе вже ніхто й ніколи.
Петруня відгортає мокре волосся з чола й сідає на ліжко, підперта з усіх боків подушками.
Сидить — акурат, що молода. Розплетена. З мутними від сліз і відчаю очима. Дивиться в сад. А в саду так само, як тоді, коли їй шили весільний вінок, колишеться зелене гілля й цвірінькають якісь дурні пташки, перестрибуючи з дерева на дерево.
Вона так само скакала би а хоч із горба на горб, не те що з гілки на гілку, аби лиш не чути тої осоружної музики, що надривається за стінами, як скажений пес цяхкотінням. Бубніст, той ніби геть-чисто здурів, — лупить у бубон, мов у саме її тім'я батожить.
А вуйна Параска, хрещена мати, чеше її волосся, та ріже словами, ніби ножами, нагостреними самим м'ясарем Стринадою:
Не плач, не плач, молоденька, —Бо не маєш чого.Бо ти знаєш, що то немаСела дівочого.Нема села дівочого,Ні парубочого.Не плач, не плач, молоденька,Бо не маєш чого.Вуйні Парасці, може, й нема за чим плакати. А Петруні легше було би захлинутися слізьми, ніж думати про того старого Івана, що договорився з її татом зав'язати їй голову. І о, сьогодні вже грають музики до шлюбу.
Ні, вона на
Та чи вона сама не знає? Чи обернувся би їй язик у роті на «ти», як Іван (ведмеді би були його роздерли!) — старіший від її тата? Та тато в неї ще о, який! Ще сам женитися може!
А той Іван… люди добрі, завжди неголений ходить, як циган-бляхар із сусіднього села. Вона того Івана боїться не менше, ніж наглої смерті.
А він онде вже тягне її до хати, хоч весільні гості ще на підлозі п'ють-гуляють — набуваються, і навіщось двері замикає зсередини. І руки йому дрижать, ніби що вкрасти хоче…
…ПЕТРУНЯ РЕТЕЛЬНО — так, щоб жодного волоска не визирало з-під хустки — вкладає косу на голові. Подолом сукенки насухо витирає обличчя від сліз і бере з-під подушок свою дитинку.
Ой, Боже-Боже… знали би це її мама… знали би це її тато… били би, певно, буковими палицями. І не змилосердилися.
Але мама зогнила в землі.
Тато не признає її за дитину. Прокляв її тато.
До чого вона дожилася, Божечку-Боже…
Чужий би побачив — сказав би: стратила розум.
Та вона би про себе подумала так само, якби побачила таке збоку і якби не знала правду.
Але що їй до того, хто і що подумав би? Вже хто що мав подумати — зробив те давно і може, забув.
А їй однаково. Вона тулить запашну свою дитинку до грудей, та обнюхує запашне її личко, натерте м'ятою та рум'янком.
Байка, що дитинка її з ганчір'я. А дитяча голова — з торішнього жовтого ранета.
А де вона візьме теплу, живу дитинку? Позичить у сусідів? Чи купить на базарі? Чи ягнятко вгорне замість дитинки?
Петруня боязко вивільняє з-під сорочки ліву цицьку, двома верхніми пальцями правої руки стискає її, а тоді тицяє рожевою пипкою в голову «дитини». Зморщене личко-ранет холодить Петрунину рожеву пипочку — і та вкривається дрібними сирітками.
Нібито застилавшись, Петруня швиденько ховає груди в сорочку, обгорнуту веретою «дитину» прикриває подушками й повільно встає з ліжка.
Все. Вона наплекала дитину. Їй полегшало.
Тепер можна йти плекати ті ненаситні коров'ячі й овечі голови та говорити з норовистими бугаями.
— ЧУЄТЕ, ВАРВАРЧУЧКО, не переказував ніхто ніякої вістки від Івана? — з самого ранечка кричить почерез паркан Оксена Притулячка.
— Ні. Не переказував, — ліниво розгинається від грядок Петруня, втираючи розчервоніле чоло.
— Не журися! Перекажуть. По собі знаю, — заспокоює сусідка, не забувши перед тим перехилитися через паркан та обнишпорити очима подвір'я. — Я сама довго чекала. Чекай і ти, — Оксена ще раз сягає очима попід стодолою й стайнею й щезає в хвіртці по той бік дороги.