Майже ніколи не навпаки

Матиос Мария Васильевна

— Я сказав, що пішов наймати на завтра косарів, — відповів на те хлопець, струшуючи голову зі сну.

— Ти! — вдавано сердито ляснула його долонею по грудях. — Що брешеш, що спиш?

— Я не брешу. Я таки спав, — потягнувся до неї обома руками.

— Іди додому. Я чую щось недобре.

— Андрій?

— Ні.

— А що?

— Не знаю. Але недобре.

— Іван… — зітхнув хлопець, і йому опустилися руки.

— Іван… — скреготнула зубами Петруня.

— Я йому сам скажу… — Дмитрик кинув жмут сіна вглиб горища, так ніби тим міг зігнати лють.

— Не встигнеш.

Андрій скаже перший… — байдуже відповіла Петруня, та тут-таки й заголосила так голосно й гірко, що її плач легко можна було почути під стіною стайні, коли б там хто чатував. — Полюби мене, Дмитрику, ще послідній раз, бо другого такого разу не буде… — твердою й тремтячою водночас рукою Петруня зривала спочатку свою, а потому й хлопцеву сорочку…

Андрієва тінь під місячним світлом падала зі сходів стайні їм майже під ноги, але двоє вдурілих від любощів і відчаю того не бачили.

ІВАН ВАРВАРЧУК СИДИТЬ на пласкому камені перед порогом своєї хати й дивиться, як нічним подвір'ям розливається густе місячне світло. Та ще з горіха блимає очима сова. Блиск її великих очей холодний і моторошний. Вже би краще пугикала. Може, би перебила дзвін у Йвановій голові. Чи дзьобала б його в тім'я.

Іван думав, що він п'яний після корчми, а тепер уже й сам не знає, який він… п'яний чи одурений, чи людьми поза очі обсміяний.

Але сьогодні він таки вбитий. Канонами {{ Канони (діал.) — гармати. }} на фронті не вбили, а за два кроки від хати — зарізали в саме серце.

Проте навіть такому, вбитому, з вицідженою із жил кров'ю, йому страшно постукати в свої двері.

Люди добрі…

Він вернувся з війни!

Його жінка в його хаті любилася з іншим!

А йому страшно гримнути кулаком у двері, а жінці — в ребра.

Бо він у це не вірить.

Коли б йому про Петрунині гріхи шепнула жидова Фіра, він би з другого слова повірив. А Чев'юків огир казав — так, ніби сам боявся того, що каже.

Та й, люди добрі! — з ким??! Із дитиною? Із шмаркачем?

Та чи вона би після всього наблизила кого до себе?

Петруня до тої справи… ну, тої, яка стрімголов пустила не одного розумного чоловіка, цікавості не має, бо не знає, що то таке. Хліб пекти знає, ткати й шити знає, сіно вистояти й корову до бика пустити знає.

А того, що Йванові не треба, щоби вона знала, вона й не знає. Ну, що не знала ні до Йвана, ні при ньому, — це точно.

А нащо їй знати, як Іван сам не знає? Хіба чоловік не може жити без цього?

Ще як може! Ондечки як добре і як довго годило йому без цеї дурнички! Хіба що лиш на фронті проклинав свою судьбу, бо боявся дуже смерті від кулі чи від канони. А що вояки підсміювалися, буцімто, береже чоловіче сім'я лише для своєї жінки — то що в цьому було поганого?

А що таким Івана вродила мама — то, значить, таким його Бог задумав. І такі чоловіки потрібні, якщо є такі на світі, сотворені Божою рукою.

Що жінка його насправді невинна дотепер, по всіх роках шлюбу, — хто то знати має? То справа ґречна. Не для чужих. Зате боятися Івана — боїться й не перебоїться ніколи. Іван би дав голову

свою на відтин, що це свята правда. Петруня добре пам'ятає татовий канчук на своїх плечах. І зламати свою присягу перед Іваном — не зламає нізащо.

О, та-а-ак… Було… було і в Івана таке, що мусив цілувати землю та просити в Бога прощення за Петруню: як на фронті з одного боку їх били канони, а з другого — туман упав від газу, який випустив на їхнє військо союзник їх німець. Витруїти могли їх союзники. Замість москалів. Не знали німаки, що фронт був прорваний, що австрійські частини зайшли в тил русаків. Ото й відхаркує Іван дотепер німецьку отруту. А багато хто з побратимів-вояків віддав Богу душу після тої газової атаки.

Отоді згадав Іван своє весілля, як вивертало його нутро, ніби перед смертю. Отоді проклинав свої ґрунти й худобу, задля яких і оженився на робітній та тихій Петруні.

А що збрехав Гаврилові про доньчине безчестя — що в тому безсердечного? У їхніх горах дівка тата боїться більше, ніж чоловіка. Але й перечити чоловікові не сміє, навіть, як чоловік бреше.

Що мав робити Іван інакше? Мав казати тестеві Дячукові, що він каліцун?! {{ Каліцун (знев.) — каліка. }} Що дзиґар його не заводиться до роботи з жінкою?

Який чоловік такий сором може пережити?

Іван мав доньчину кров татові показати, щоб доказати свою чоловічу спроможність.

А що Петруня в тому не розуміла, яким має бути чоловік з жінкою, то хіба це зле?

Навіть коли би признався в своїй чоловічій немочі, Гаврило не забрав би доньку назад: Іванові маєтки жоден ґазда не проміняв би на чесне ім'я своєї дитини. Але хіба котрийсь чоловік на світі на його місці визнав би свій сором??!

Бачте, Петруня ні разу не заговорила з Іваном про ту справу. Ляже собі на печі хоч уліті, хоч узимі, говорить з Іваном про що завгодно, а про те не згадує. Ні про образу. Ні про своє життя з Іваном без обнімання-притискання.

Та й Іван не згадує.

Нащо?

Корови теляться.

Вівці котяться.

Свині поросяться.

Бики запліднюють.

Що їй ще треба?

На старості Варварчуки візьмуть собі годованців — буде кому очі стулити. А тепер їм обом добре без зайвого клопоту.

Чи він комору від жінки замикає?

Чи хусток їй у вижницьких жидів не купує?

Поки не взяли Івана на войну — жили вони собі так файненько, аж бабам зле робилося від їх добра та статків.

А свічку, вибачайте, їм ніхто не світив.

Що носили після весілля в зубах — та чи одну носили?! Це ж Петруню і її тата, а не Йвана язиками носили. А Іван що? Іван ґазда. Івана за таке багатство в сраку цілувати, а не дутися годиться.

Так що то ще треба подумати, нащо Андрій казав Іванові про Петруню з Дмитриком! Не інакше, як брехав від заздрості. То такий хлоп, що не всядеться, поки своє від дівки не візьме. А тут, видно, дістав по руках. Іван за свою Петруню певен.

…ПЕТРУНЯ ЯКОСЬ ЗАНАДТО ДОВГО вибиралася в сіни, довго гриміла тисовим засувом, зате так різко відчинила двері, що Йван ледве встиг відступитися.