Майже ніколи не навпаки
Шрифт:
— …Дмитрик з того світа буде просити Бога за тебе, Андрію… — навіщось повторив Кирило й вернувся межи сини.
Оксентій сидів, відхилившись до спинки крісла із складеними на грудях руками. Андрій чухав шию. Павло теребив пальцями стіл. Кирило знову обвів кожного сина очима.
— Тебе, Оксентію, з порожніми руками не лишу також. Хоч і женився ти не з нашої волі й великого гонору нашій фамілії твоя жінка не робить, бо валандається потоками із плотогонами, як фіра без дишла. Ти маєш худобу, маєш полонину й свою хату. Даю тобі поки
Павло подивився на батька — і поправив защіпку на рукаві сорочки.
Андрій усміхнувся краєм тонких губів. Оксентій закусив нижню губу до крові.
— Дасть Бог, за якийсь місяць у Павла буде четвертий рот. Ти, Андрію, також дай раду своїм теперішнім дітям та ще трохи дітей зробиш. Бо що то є дві дівці в хаті, й ані одного хлопа?
А Оксентій пару раз дасть добрих буків своїй Єлені, то бігом їй попустить у тому місці, що свербить дуже. Що? — звертався лишень до Оксентія. — Ти не годен утихомирити їй буйну кров, аби не паскудила фамілію? Хоч би то робила таємно, а то ж усенький білий світ знає!
— Брешуть на Єлену, тату! — майже крикнув Оксентій і скочив з-за столу.
— А-ну-ко сиди й слухай, що кажуть тато! — притиснув рукою синове плече. — Я тобі бабинські бесіди не переказую! Кажу, що сам видів! І кажу межи своїми, а не коло корчми. А ти думай! І підскакувати нема чого. Будете ґаздувати, як люди ґаздують, ще щось тобі вділю. Я вмирати сеї години не вмираю. Але папір на всіх вас зробив. Най буде. Дописати не пізно.
І витягнув з-під скатертини кожному документ, посвідчений нотарем у Вижниці, про розподіл свого майна між синами.
Три сини мовчки перезирнулися спочатку між собою.
Тоді майже одночасно так само мовчки обняли батька за плечі.
У Чев'юків слова важили не багато.
…ВІДКОЛИ НЕ СТАЛО Дмитрика, Доці роками, з ночі в ніч, снився вогонь.
Хоч би лягла така зморена від роботи, як убита, аби перевернулася до стіни мало не зомліла від Павлового здорового тіла, а вогонь сниться, хоч плач! Та такий червонецький, як розбризкана на снігу кров із замерзлої калини. Та язикатий такий. Гостроверхий. Всюдисущий. Місця від себе ніде не лишає!
Закривається Доцька руками — а ті гостролезі язики облизують її холодне від жаху тіло.
Залізають у пазуху.
Хапаються за волосся.
І відбивається вона цілу ніч від пожару, як від нападника, проте не плаче й не кричить, лиш б'є голими руками.
Та не стає їй сили подужати хижого багатоголового звіра.
Від безсилля Доцька прокидається. Мокра від поту й страху.
Довго не пізнається, де вона й що з нею.
Та поволі пам'ять вертає до неї.
Бо на горищі монотонно шкребе миша, а друга котить горіхи.
Під боком рівно
А крізь відхилені двері із сусідньої кімнати посопують та плямкають губами діти.
І Доцька потихеньку висувається з-під ліжника — йде пити води. її так пече в грудях, ніби звідти щойно вирвали жмут ненаситного вогню.
Доцька п'є нагло, захланно, наче ніколи до того не мала води в роті.
Проте поміж кожним ковтком не забуває дивитися у вікно.
Нетутешня змора й тиша висить над Тисовою Рівнею й над їхньою теплою хатою.
Ні душі.
Ні вітерцю.
Ні пугикання сови.
Ні собачого гавкоту.
Лиш нібито насувається холод. Ні, не так. А так, як би десь поруч холодом дихала смерть.
Раптовий жар обливає Доцьку з голови до ніг і живими, гарячими руками лапає під сорочкою: з-поза стіни літньої кухні — свят-свят-свят! — до неї висувається Дмитрик.
Дмитрик не Дмитрик — лише тінь його біла, ніби повісмо, обчухране вітром.
З розмитими рисами.
На переломлених прутиках ніг.
І ця майже безформна й моторошна тінь чомусь тягне руки в бік батькової хати.
Старі Чев'юки живуть через дорогу від Павла. І Доці зараз добре видно, як свекровим бляшаним дахом раптово скочується вогонь під Дмитрикові ноги. І так само раптово вогонь охоплює білі патли його відрослого за роки небуття волосся. Дмитрик весь білий, мов старець з-під великодньої церкви. І весь вогнистий, палахкий, гарячий. Він зводить руки до неба — і здається, до неї долітає шурхіт вогню з-під його палаючої одежі.
Доця як стоїть — так падає перед образом Божим у покуті, міцно заплющує очі й майже вголос виказує одну за одною молитви за мертвих і живих, і ненарожденних;
і тих, кого ніхто не згадує;
і тих, що згинули від грому чи тучі;
кого взяли води чи блуд;
хто оступився, украв, збрехав, не пробачив…
Але Дмитрик не зникає навіть при заплющених очах. Тепер він уже показує на вогонь навкруг батькової хати. І кличе на поміч Доцю.
Доця ясно чує Дмитриків голос, але не розуміє слів. А він уже сердиться на неї, майже тягне за руку до вогню. Та із сердитого полум'я батькової хати чомусь вибігають живі-здорові, неушкоджені, до того ж радісні Андрій з Оксентієм і йдуть навприсядки колом довкіл охопленого вогнем Дмитрика.
І все воно якесь таке живе, таке явне, ніби справді відбувається перед її очима — лише простягни руку.
Доця знову хапливо хреститься, стримуючи дрижаки в колінах, і зо страху шуськає під ліжник, міцно заплющивши очі. А там блудна зі сну Павлова рука залазить їй у запалену страхом пазуху.
…Коли закукурікав другий півень, Доця якраз ловила руками мальки форелі в загаті, зробленій Павловими руками десь чи не в їхньому саду, повному надокучливих бджіл і білого вишневого цвіту.
Спершу вона й не втямила, що півень їй каже вставати, нагадуючи: Доці пора до роботи.