Меч Арея

Білик Іван Іванович

— Ти чув єси про... Юрів меч?

Годой пильно вдививсь у київського князя й не зразу відповів; у світлиці було гамірно, задушно й півтемно, горіла тільки свіча біля них та смоляна скіпка над протилежним краєм столу. Косар спробував упіймати вираз Богданових очей, але не зміг і відповів зовсім не те, про що його питано:

— Тепер найможнішим оружжям є...

Богдан докинув:

— Я відаю, про що маєш хіть казати: хрест?

— Хрест, — потвердив Годой. — Ти прийдеш до сього, княже. Нехай лише не буде пізно. А... меча Юрового...

не згадуй. Він приносить котору.

— Меч Юра — то є оружжя супроти котори, — впевнено заперечив Богдан.

— Він видавався й твоєму прадідові не до руки.

— Прадідо мій звольнив Русь, і Сіверу, й Дерева з-під готів. І лужан звольнив.

Поки Годой міркував, Богдан заговорив про геть інше.

— Не мислив єси, пощо грецькі князі та боляри в такій моці суть?

— У якій моці?

— Скоти багато ймають.

— Не відаю.

— А я відаю. Бо вельми багато робів імуть.

— Не знаю. Ти був єси в греках...

— Був і многе єсмь видів. Багато ймають скоти. А ми смо дужчі за них.

— Дужчі?

— Дужчі смо, бо їхні роби й челядники втікають од них і біжать до нас. Роб скільки тягне? Десять гривен? Наші роби висиджують на десять гривен — і вільні. Я садю його на землю, й він оре її, бо він уже є смерд. А грецькі роби? Роби суть — робами будуть і до скону. А з роба — скільки єси вбив, стільки й в'їхав. Чи так є?

— Так... — невпевнено відповів Годой, ще не розуміючи Богдана до кінця.

— Дожиємо, що в греків не зостанеться робів — повтікають. А хто грекам ріллю орати-йме?

— Княже, — заперечив Годой. — Христос рече: всяка волость від бога. Прийми хрест на груди — й смерд, і роб, і челядник твердити-йме: князь від бога.

— Віруєш?

— Вірую, — твердо відповів Годой.

Богдан замислився, бо над таким варто було й справді подумати.

— Усякий чоловік є роб божий. Так рече ваш Христос?

— Так.

— А наші кумири речуть: був єси робом — робом і по смерті будеш. Був же єси вольним — і там будеш вольним. Зумів єси?

— Ні, — відказав гість, бо князь, певно, мовив про щось складніше, ніж оті слова, що ж за ними крилося, збагнути не міг. А Богдан повів далі:

— Був єси робом — робом і будеш. А як скинеш ярмо — ти вже не роб. Зумів єси? Годой повільно кивнув.

— Не зумів єси, княже. Чуй: русинові гидко робом бути. Чув казання: ліпше-бо потятим бути, аніже полоненим. Чув єси?

— Чув єсмь.

— Ото такий є русин. Зате він любе й свого Бога, й Волоса, й Морану, й усіх. Ліпше-бо потятим бути, аніже полоненим. І поки русин тримати-йметься свого, доти буде вольним. А грек? Йому Христос рече: всі ви роби — й на землі, й на небесі. Втече від князя свого роб — і радіє. Не втече — що ж, потерпить трохи: на небі всі рівні. Так і до чужинців. А русинова шия до ярма не звикла. Так-бо рече Бог, і Дажбог, і всі, в кого віруємо. То чиї кумири ліпші, га-а?!

Богдан тріумфував, бо Годой не міг відповісти на те ні слова, ні півслова. Луганський князь лише спитав:

— Умієш, княже, письма грецького?

— Вмію, — відповів той. — Один граматик показав у Константиновому городі. Пощо питаєш?

Годой тільки такнув.

— А ти вмієш?

— Ні.

Богдан раптом подивився на нього майже непритомним поглядом и крикнув:

— Зроби диво! Зроби диво — і я ввірую!

Усі замовкли й утупилися в князя та його гостя.

— Яке диво? Я-м не апостол, щоб робити диво.

Всі заволали п'яними голосами:

— Воліємо дива!

— Дива!

— Ввіруємо!

Годой сидів як неживий — поганці знущалися з його віри.

— Учини диво — й князь Гатило накине хреста на шию княжичеві Юрію! — перекричав усіх Богданів тесть Воїбор.

Годоєві на думку спадали життя всіляких святих великомучеників, розтерзаних і зганьблених поганцями, й він приготувався до найгіршого. Перед очима попливло й завихрилось у задушному мареві півтемної світлиці, блискали тільки золоті й срібні гривні на шиях язичників та їхні розжарені медом і хіттю вічі.

Велій болярин Борислав, який чув усю розмову, тут-таки вигадав:

— Поставимо тридесять лучників із заповитими очима, й вони стріляти-ймуть у тебе.

— Волієш? Чи страхаєшся? — пристав до його думки Богдан. — Якщо твій бог є — він заборонить тебе. Ти ж віруєш?

Годой чув усе те мов крізь товсту запону, вуста йому мимоволі ворушились чи то в молитві, чи в прокльонах до кровожерливих поганців, і він ледве чутно промимрив у відповідь на Богданове домагання:

— Вірую в єдиного бога.

В світлиці запала тиша, й Богдан теж присмирнів, і голос його був глухий і схвильований.

— Віруєш, твій бог заборонить тебе?

Мовчанка висла й досі й тиснула всім на вуха — тоді хтось порушив її:

— Віруєш — то йди.

— Йди!.. Йди!..

Годой, мов непритомний, устав і вибрався з-за дубового, геть обгидженого недоїдками столу, сперся на меч, потому зробив крок до дверей, і всі розступилися перед ним. Він хотів, бажав, щоб ся путь через довгу світлицю ніколи не кінчалась. Та все має край, попереду розчинилися двері в сіни, й звідти сапонуло клуб'ям морозу. Нога боліла, й він спирався на довгий меч, хтось навіть співчутливо взяв його попід руки й допоміг зійти з високих приступків ґанку.

— Стань коло стіни, — розпорядився Борислав — то він підтримував Годоя. — Стань отак, а ми зараз...

Велій болярин Борислав одміряв на снігу тридцять кроків і сказав юрмиську, що сипонув з терема:

— Звідсюду!

Лучники знайшлися швидко — всі тридцять, як і загадував болярин, бо майже кожен повісив у княжих сінях свій лук. Борислав проорав утоптаний сніг і поставляв лучників.

— Тепер заповивайте очі.

Він розпоряджався жваво й весело, як умів робити на княжих учтах, неначе йшлося про якусь безневинну забавку, а не важилося людське життя.