Меч Арея
Шрифт:
— А то, що наша голубка сидить зараз у хоромі. Ви гуляйте попід лісом, а я піду й увиджу, як там є...
Богдан пристав до думки. Треба було й справді наперед розвідати й вже тоді гадати, як умикнути Вишаті красну Діву.
Вони зі старим конюшим пірнули в ще голий ліс, а Борислав подався поза весільниками до паланки, яка видніла неподалік. Та минув обід і полудень, короткий весняний день хилився до вечора, Борислава ж не було й не було. Вже коли смерклося й у лісі стало страшно, Богдан сказав своєму мовчазному товаришеві:
— Ходім і ми, Вишато. Може, наш болярин
Вишата схопився з місця. Та зачувся квапливий кінський тупіт, спочатку слабкий, наче хто пальцями по столі тюкав, тоді дужчий і дужчий, і нарешті біля самого взлісся коротко свиснуло.
— Борислав! — угадав князь і відгукнувся тим самим знаком.
Комонник ускочив до лісу й напинив коня біля них.
— Де був єси стільки?
— Добував єсмь невісту сьому лежневі! — весело відповів болярин. — Сідлайте!
— Ми смо готові.
— Тоді біжім. Ось вона, голубонька, в мене. Через сідло й справді перевисало щось темне й довге.
Богдан підійшов і торкнувся рукою. В теплій Бориславовій гуні вгадувалось людське тіло.
— На, забирай! — озвався Борислав до Вишати. — Аби-с не рік на мене чогось лихого за свою княжну.
Вишата, вже сидячи верхи, перебрав у нього дівчину, всадовив її поперед себе, й утікачі поквапилися через лісок у напрямку до річки.
— Як же-с умикнув її? — спитав Богдан.
Але Борислав лише відмахнувся:
— Нехай завтра повідаю. Втікаймо.
Вийшовши до берега Лугані, вони понад водою пустили коні вскач, тоді стали на дорогу, що привела їх сюди, й бігли чи не до других півнів.
— Видиш, княже, — сказав болярин, коли зупинялися перепочити. — Видиш, вона вже полюбила Вишату. Он як держиться за нього. Сама!
Князь усміхнувся в темряві й спробував уявити, яка вона, та Годоєва сестра, й що зараз думає й відчуває Вишата. Коні стомлено форкали, та злазити не було часу, й Богдан зострожив свого сірого жеребця. Товариші подалися вслід.
Погоня таки наздогнала їх, але Богдан, кілька разів крутнувши своїм важезним гатилом, одного вибив із сідла, другому посадив коня на круп, а решта — троє — відмовилася битись і повернула назад.
— Щось не вельми вони охочі до меча, — завважив Борислав. — А князя серед них не було.
— Темно, — тільки й сказав Богдан, і вони погнали далі.
Велій київський болярин аж наступного вечора біля багаття розповів товаришам, як йому пощастило так легко вмикнути дівицю.
— Зирю, виходить з теремка якась, — казав він. — Я їй речу: «Тут сидить князь Годой?» А вона рече: «Ту». Й іде собі далі з коромислом і відрами. Речу: «А що чинить князь Годой?» А вона: «Спить!» Я речу: «А де його сестриця-дівиця?» А вона: «Нема в хроме!» — «А де ж?» — «Барзо старий бундеш!» І йде собі, а я за нею. Дійшли смо до колодязя, колодязь стоїть за гайком. Я й речу: «Давай відра, хочу помогти тобі!» А вона як замахає на мене руками: «Нє, нє, нє треба, брат Годой бунде сварився!» — «Так ти, — речу, — єси сестра йому?» Вона рече: «Сестра єсмь». Отеє й є все.
Богдан обернувся до полонянки. Вона сиділа в Бориславовій гуні й нишкла, слухаючи розповідь про своє лихо, та було видно, що не дуже лякається трьох незнайомих, які розмовляли по-русинському.
— Як тебе гукають? — поспитав Богдан, але дівчина тільки зневажливо зиркнула на нього й одвернула очі.
— Я втечу, — раптом промовила вона чистісінькою русинською мовою. — Куди не продасте, а я втечу.
Кияни зареготали, навіть Вишата не втримався, хоч уже й ревниво позирав на Богдана та Борислава.
— А ми тебе не продавати-ймемо. Заміж підеш?
— Замунж? — перепитала вже по-своєму княжна. — За тебе?
— Ні, за нього, — кивнув Богдан у бік Вишати.
— За тебе-м пішла б.
— Я маю жону.
— Одну? — здивувалася полонянка.
— Одну.
— А я-м думала, що ти єси або князь, або хоч болярин.
Такої балакучості кияни від неї не ждали, й Борислав поцікавився:
— Як же тебе гукають?
— Радмилою. А ти скільки жін маєш?
— І я одну. Пощо прохаєш? Пішла б єси за мною?
— Нє.
— А за ким?
— За ним, — показала Радмила на Богдана.
Богдан реготнув:
— Ти ж сестра єси Годоєві?
— Сестра.
— То ви ж, хрестаті, хіба женитеся по кілька за один між?
— А я не есмь хрестата.
— Не єси?
Ся думка вразила Богдана, й він якийсь час мовчки длубався гілочкою в жару, де смажилась в'яленина, тоді сказав, не дивлячись на княжну:
— Однаково підеш за ним. Так і буде. Борислав заходився витанцьовувати навколо вогнища, й його довжелезна постава кидала на дерева химерну тінь. Вишата сидів і не всміхався, потайки зиркаючи в бік своєї нареченої. Богдан повитягав смаженину й розіклав на чистому пеньку. Троє коней, повстромлявши голови в шаньки, хрупали овес. Радмила звелася, підійшла до Вишати й торкнула його:
— Ти що єси, німий? Або степовик?
Вишата широко всміхнувся й уперше, мабуть, за сі півтора тижня промовив слово:
— Ні-і...
Вона пильно придивилася до нього й узяла з пенька зарум'янений різанець в'яленини...
Й ще тиждень їхали вони назад, поки дісталися Дніпра, й хоч дорога за сей час просохла й довкруж зеленіла молода трава, та коні добре потомилися й схудли, погано годовані й погано поєні, коли біля Родня Богдан вирішив переднювати, всі пораділи. Тут була вже полянська земля, Русь, і вони розташувалися при самій дорозі, не криючись. Повз них їхали валки гречинських возів — одні на полуніч, везучи з Ольбії сіль, і заморські овочі, й узороччя, й паволоки, інші на полудень, вантажені дорогою скорою, медом, воском, льоном та коноплями. На одному ж возі були мечі, й Богдана се зацікавило:
— Звідкуду везете?
— З Волині, — відповів гречник. — Мечі — як вогонь. З городця Харалуги.
Богдан узяв один, махнув — аж задзвеніло, тоді з усього розгону рубонув товсту дубову гілку на взбіччі, й гілка слухняно лягла під ноги.
— Легковиті, — завважив Богдан, а гречники оточили його з усіх боків:
— Ти хто єси, може?
— Князь київський, — відповів той.
— А-а, Богдан Гатило! Чули смо!..
— Привезіть до городу Києвого на ту весну.
— Привеземо.
— Й щоб ваговитіші були.