Меч Арея
Шрифт:
Його збило вламком льоду й мало не понесло, коли б не вхопивсь рукою за край цілої криги. Вода несла, пальці коцюбли від холоду й сприсали, й Богдан ухопився за гострий край і другою рукою. Се рятувало якось його, та чи надовго? Він не міг тепер гребти. Кінь теж, допливши до краю проламини, сперся на рубець крижини головою, й рудувато-чорна вода поступово тягла його під кригу. Ще мить або дві — й усе, бо кінська голова розпачливо пнулась угору, круп же майже повністю затягло. Богдан одвернувся, щоб не бачити смерті свого улюбленого товарища,
— Держися!..
Ще не розуміючи нічого, Богдан цапнув рукою по воді й ухопився за тверде, мов дерев'яне, змійовисько линви й почав тягти його до себе однією рукою, коли ж натяг, загріб у той бік, звідки вилася линва.
— Держись!.. Не греби — держись!..
На кризі між берегом і провалиною стояла простоволоса людина в гуні й тягла цупку линву на себе. Богдан доплив до коня, кинув йому зашморг на задерту голову, що вже по самі вуха була в воді.
Мотуз нап'явсь, але той, на льоду, не міг тягти обох разом: і людину, й коня. Він крикнув:
— Берися сам!
Богдан тримавсь правою рукою, лівою ж гріб і линву з конячої голови не скидав.
Жеребець, відчувши допомогу, заборсавсь із останніх сил — і таки витяг себе з-під крижини. Богдан відчував, як м'язи дубіють, але, підтягтись на міцно напнутій линві, таки виліз на крижину й заходився ламати її вагою власного тіла. Ламав і підтягався далі, й кінь, обвішаний сирими скорами й оружжям, плив за ним.
Скільки часу минуло — Богдан не знав і не думав про се, й коли відчув під ногами пісок, не мав ні сили, ні бажання рухатися далі.
— Ху!.. — сказав хлопець у кожусі — то був молодий отрок, худорлявий і чорнобривий. Богдан тупо глянув на свого рятівника, тоді повернув голову до коня. Коневі очі були з пристуленими повіками, й ся його несилість і приреченість вивела комонника зі стану смертельної втоми. Він раптом тріпнув головою й усім тілом, тріпнув не по-людському, а так, як роблять коні або собаки, обтрушуючи з себе воду, й спитав хлопця:
— Хто єси?
— Адаміс, — відповів хлопчина.
— Роб?
Отрок згідливо кивнув головою.
— Грек. А ти сідай, княже, верхи, сідай, сідай!
Богдан важко сів на коня.
— Ось! — хлопець скинув свою теплу баранячу гуню й метнув князеві на мокру як хлющ одіж. — А я так, я бігти-йму.
Він швиденько змотав линву на руку й потяг коня за собою. Але кінь і не зрушив, стояв, знесилено повісивши голову додолу. Тоді Адаміс розмахнувся линвою й уперіщив його по мокрому крупі. Кінь ступив кілька кроків і знову став. Адаміс почав лупцювати його щосили, й тварина потрохи вийшла з оціпеніння, закивала головою й побігла підтюпцем. Хлопець не відставав і, коли кінь уповільнював ходу, знову бив його линвою по крупі й по ногах:
— Іо!.. Іо!..
Богдана тіпало, й він ледве тримався в слизькому сідлі й нічого не питав, отрок же гнав коня навпростець луками, й гнав, напевно ж, до Дарниці...
Київський князь пролежав у сьому малесенькому городищі два тижні — після крижаної купелі в нього почалась пропасниця. Коли ж могутня плоть узяла гору над хворобою, Богдан просидів ще тиждень, не маючи змоги повернутися додому.
Дарницький малий болярин Судко доглядав свого зверхника мов рідного сина, хоча батьком і не годився Богданові, бо був усього років на десять старший. У красну болярську світлицю, куди поклали хворого, тричі на день уносили залізну жарівню, повну червоного дубового вугілля, й се було необхідно його простудженим легеням. Коли ж Дніпро закувсь і відкрилася санна путь, Богдан попрощавсь із Судком. А вже коло ґанку спитав:
— Де твій роб?
— Котрий? — здивувався болярин.
Богдан відповів просто:
— Той.
І Судко зрозумів, про кого йдеться.
— Адаміс? А де ж є? В стайні або десь у кліті чи в оборах.
— Скільки віна дав єси за нього?
— Скільки? — Болярина така цікавість починала дивувати, й він о всяк випадок накинув ціну: — Десять гривен.
— Пощо так дорого?
— Бо грек! — не розгубився Судко.
— Скільки літ сидить у твоєму домі?
— Та скільки? — зам'явся той. — Молодий ще...
Богдан махнув рукою, тоді вклонився господареві за звичаєм і пішов до саней і до можів, що приїхали по нього з городу Києвого.
Того ж таки вечора він прислав нарочитим тивуном у Дарницю десять нових блискучих гривен.
— За того роба, що вирятував нашого князя, — сказав тивун Маас.
— За грека? — потяг був Судко, та зрештою схаменувся й махнув рукою: продешевив, хоч міг злупити з київського князя й більше, та вже коли Гатило сказав, то так і буде.
— Забирай, — мовив він тивунові. — Зараз гукну.
Пізно ввечері привіз тивун Адаміса до княжого двору й повідомив про се Богдана.
Незабаром юний роб стояв у порозі й м'яв шапку в руках. Одягнений був не в тій баранячій гуні, в якій запам'ятав його князь на березі Дніпра, а в подертій сірячині. Скупий болярин навіть на гуню хлопцеву завидів.
— Одіж маєш? — спитав Богдан.
Адаміс поторкав себе за поли:
— Маю.
— Maace! — гукнув князь, одчинивши двері. Тивун прийшов.
— Дай йому гуню добру.
— Дам, - відповів циганкуватий Маас, теж колишній роб, і зник за дверима. В наріжній світлиці панувала тиша, аж доки Маас повернувся з новою гунею, жовтою, як молоде дубове лико, потороченою червленими лиштвами.
— Се хай від мене буде, що-с мене порятував.
Адаміс уклонився й узяв одежину.
— Тепер іди собі.
— Куди? — вихопилося в хлопця.
— Куди хіть маєш.
Адаміс, од натури балакучий, пожартував:
— Якби на мою хіть, то подався би-м додому, в греки.
— Вільний єси, — повторив князь. — Вільний єси йти, куди маєш хіть. Хоч і в греки.
Молодий роб стояв і мовчки дивився на нього своїми великими чорними очима, не віривши в те, що бачив і що сам чув, аж се почало дратувати князя. Він раптом запитав: