Механічний апельсин
Шрифт:
— Припиніть! Припиніть, вонючіє гомікі! Це гріх, страшний, непростимий гріх, ви, ублюдкі!
Але фільму вони не зупинили, бо показувати його лишилося всього кілька хвилин. І ці кілька хвилин людей по-звірячому били — лилися потоки крові, солдати знов і знов стріляли, а тоді знову з’явився нацистський герб і напис:
«Кінець». Ввімкнули світло, і до мене підійшли доктор Бродскі та доктор Бреном.
— Що ти мав на увазі, коли казав про гріх, га? — поцікавився доктор Бродскі.
— А те! — відрубав я, ледве стримуючи нудоту. — Що використовують Людвіга вана! Він нікому не заподіяв шкоди. Бетховен тільки писав музику. — Тут
— Музика… — замислено проказав доктор Бродскі. — Отже, ти любиш музику. Особисто я в ній не розуміюсь. Знаю тільки, що це — корисний емоційний збудник. Так, так. А яка ваша думка, Бреноме?
— На жаль, нічого не вдієш, — відповів доктор Бреном. — Ми всі вбиваємо те, що любимо, як сказав один поет-в’язень. Мабуть, у цьому є елемент покарання. Начальник в’язниці був би задоволений.
— Бога ради, дайте мені пити, — попросив я.
— Відв’яжіть його, — наказав доктор Бродскі. — І принесіть крижаної води. Білохалатники кинулися виконувати наказ, і за мінуту я вже хлебтав воду, я нею обпивався, і це було просто божественно, братва.
— А ти начебто досить розумний хлопець, — сказав доктор Бродскі. — І не позбавлений смаку. Щойно ти усвідомив, що таке насильство, чи не так? Насильство і пограбування, адже пограбування — це різновид насильства.
Я не промовив жодного слова, братики, бо все ще відчував нудоту, хоч мені трохи й покращало. Проте це був жахливий день.
— Яким же чином, на твою думку, ми цього досягаємо? — поцікавився доктор Бродскі. — Скажи, що ми з тобою робимо, як ти гадаєш?
— Ви примушуєте мене почуватися хворим. Коли я дивлюсь оці ваші гидкі, збоченські фільми, я захворюю. Звичайно, насправді винні в цьому не фільми. Але я знаю, що коли ви припиняєте їх показувати, я одужую.
— Правильно, — погодився доктор Бродскі. — Це асоціативність, найдавніший навчальний метод у світі. А що саме викликає в тебе хворобливий стан?
— Грязниє педерастичні вєщі, що оперізують мій голівер і моє тєло, ось що! — вигукнув я.
— Тарабарська говірка дикунів, — усміхнувся доктор Бродскі. — Ви щось знаєте про її походження, Бреноме?
— Випадкові запозичення з колишнього римованого сленгу, — почав пояснювати доктор Бреном, який уже не скидався на мого друга. — Дещо від жаргону волоцюг. Але насамперед — рос. пропаганда. Підсвідоме проникнення.
— Ага, ага, — нетерпляче проказав доктор Бродскі, не виявляючи більше зацікавлення. — А втім, — звернувся він до мене, — це зовсім не ремінці. Те, чим тебе прив’язують, ні при чому. Ремінці лише для того, щоб стримувати твою реакцію. То що ж тоді?
І тут я, певна річ, зрозумів те, чого міг досі не зрозуміти тільки бєзумєц: уся річ в уколах у руку.
— А-а! — закрічал я. — Тепер я врубілся! Брудний, дєрьмовий, вонючій трюк! Це підступно, чуєш ти, гомику! Більше таке не пройде!
— Я дуже радий, що ти нарешті висловив своє невдоволення, — зауважив доктор Бродскі. — Тепер усе легко розставити на свої місця. Ми можемо вводити речовину Людовіка в твій організм різними шляхами. Ну, скажімо, через рот. Але найкращий метод — підшкірний. Отож не опирайся, будь ласка. Це безглуздо. Ти нас не здолаєш.
— Грязниє ублюдкі! — вилаявся я, шморгаючи носом. Тоді додав: — Я не проти насильства і всього того дєрьма. Хай буде так. Але щодо музики, то це нечесно. Нечесно, коли я, слухаючи улюбленого Людвіга вана, Г. Ф. Генделя
Обидва вони замислились.
— Проводити межу завжди важко, — зрештою озвався доктор Бродскі. — Світ — одне ціле, так само, як і життя. І часом найпрекрасніші, найвищі поривання невіддільні від певного насильства — скажімо, акт кохання чи музика. Ти повинен скористатися своїм шансом, хлопче. Вибір залежить тільки від тебе.
Я нічого не второпав з його трьопа, одначе поквапно сказав:
— Не треба пояснювати далі, сер. — Потім, як завжди, хитруючи змінив тон. — Ви довели мені, що всі ці дракі, насильства і вбивства — гріх, страшний гріх. Я зрозумів цей урок, джентльмени. Тепер я бачу те, чого досі не бачив. Я вилікувався, дякувати Богу.
По цих словах я святобливо звів глаза до стелі. Проте обидва доктори сумно похитали голіверами, а доктор Бродскі сказав:
— Ти ще не вилікувався. Для цього треба чимало зробити. От коли твоє тіло миттєво, відчайдушне реагуватиме на насильство, як на зустріч із змією, — самостійно, без допомоги з нашого боку, без ліків, — аж тоді…
— Але ж, сер, — заперечив я, — цебто сери, я ж бачу, що це — гріх. Це гріх, бо спрямований він проти суспільства, гріх, бо кожен чєловєк на землі має право на життя й на щастя, і нікому не дозволено його бити, долбати чи рєзать. Я багато чого навчився, атож, слово честі!
Доктор Бродскі голосно рассмєялся, ошкіривши білі зубья, й кинув:
— Звичайна єресь свідомого віку, чи щось в етом родє. Я, мовляв, розумію, що є праведне, і підтримую це, але сам грішу. Ні, ні, хлопчику, покладися на нас. І не вішай носа. Все скоро скінчиться. Тепер ти менш як за два тижні станеш вільною людиною. — І він поплескав мене по плечу.
Менш як за два тижні… Ох, братики мої й друзі, та це ж ціле життя! Від сотворіння й до кінця світу. Відсидіти чотирнадцять років без амністії в Держв’язі було б ніщо порівняно з цим. Щодня те саме. Коли через чотири дні після разговора з доктором Бродскі й доктором Бреномом прийшла, як завжди, дєвочка, щоб зробити укол, я відштовхнув її лапу й заявив:
— Ні, досить із вас!
І шприц із брязкотом упав на підлогу. Цікаво, як вони тепер поведуться? А дуже просто — викликали чотирьох-п’ятьох здоровенних білохалатників, ті піхнулі мене на ліжко, притримали, схиливши наді мною усміхнені ліца, а ципа-медсестра сказала:
— Ти, бридке й невдячне бісеня! — І, силоміць проштрикнувши мені руку іншим шприцом, боляче впорснула свою бісову рідину.
Потім мене, геть знесиленого, знову повезли на каталці до того ж таки жахливого кінзалу.
Щодня, братики, там демонстрували однакові фільми — самі дракі та долбаніє, і пурпурова кров бризкала з ліц і тєл, заляпуючи об’єктиви кінокамер. Як правило, на екрані діяли одягнені за останньою запелюшниковою модою мальчікі, що шкірилися й смєялісь. Або ж розгорталися звірячі японські тортури та нацистські знущання й розстріли. І з дня на день мені все більше хотілося померти від нудоти, стрілянини в голівері, зубного болю та все жахливішої спраги. Зрештою, одного ранку я вирішив покласти цьому край і став битися голівером у стіну — гуп-гуп! Але єдиним наслідком цього було те, що я відчув нудоту, бо мої дії нагадували насильство у тих фільмах. Тож я, упокорений і виснажений, дістав ще один укол, і мене, як завжди, відвезли на каталці до ліжка.