Механічний апельсин
Шрифт:
— Цілковите переродження! — вєщал доктор Бродскі. — На радість ангелам небесним!
— Головне, — громко зауважив міністр внутрішніх справ, — що це таки спрацьовує.
— Ох, — зітхнув в’язничний кап, — воно так спрацьовує, хай нас Бог милує.
Частина третя
1
— То що ж далі, га?
Про це я запитував себе, братики, другого дня, коли стояв у сірому світанку поруч із білою будівлею, що була ніби продовженням Держв’язу, — у вечірній одєждє дворічної давності, стискаючи в руках маленьку валізу з особистими вєщамі й намацуючи в кишені бабкі (їх мені ласкаво подарували
Напередодні я смертельно втомився від численних інтерв’ю телебаченню, від спалахів сотень фотобліців — блим-блим! — та від настирливого випробовування мене то спровокованим насильством, то якимсь іншим ге. Кінець кінцем я повалився на ліжко, де мене й розбуркали, щоб повідомити — принаймні так мені здалося, — аби я забирався геть, ішов додому, оскільки в них, мовляв, просто немає більше сили бачити вашого скромного оповідача, братики. Отож я й стояв собі рано-раненько, брязкаючи башлямі в лівій кишені й міркуючи.
— То що ж далі, га?
По-перше, я вирішив десь поснідати, бо не мав іще й рісочки в роті, — всі ті білохалатники страшенно квапились випіхнуть мене на волю. Я тільки й устиг, що випити чашку чаю. Хоч Держв’яз стояв у дуже похмурій частині міста, довкола траплялися робітничі кав’ярні, і одну з них, братики, я невдовзі й надибав. Це було дуже вонючєє й грязноє помєщєніє з однією тьмяною лампочкою, засидженою мухами. Рабочіє вранішньої зміни розправлялися з чаєм і потворними на вигляд сосисками, жадібно ковтали кусні хліба — гам-гам! — і гукали, щоб їм принесли ще. Обслуговуввала їх дєвочка, забрьохана з ніг до голови, але дуже грудастая, і кожен з тих ненажерливих мужіков намагався мацнути її і вигукував: «Ух-ух-ух!» — а вона у відповідь пирскала: «Ги-ги-ги!» Коли я побачив це, братва, мені захотілося виблювати. Одначе натомість я ввічливо, як справжній джентльмен, замовив чай та грінку з джемом і примостився в темному кутку.
Тим часом до кав’ярні зайшов низькорослий чєловєк, продавець ранкових газет, схожий на хитрого і грязного карлика-прєступніка, у залізних окулярах з товстими скельцями й одєждє кольору гнилого смородинного пудингу. Я купив газети, щоб підготуватися до нормальной жізні й побачити, що ж там діється в мірє. Газета була, мабуть, урядова, бо на першій сторінці тільки й ішлося що про обов’язок кожного чєловєка рішуче підтримати уряд на наступних загальних виборах, які мали відбутися за кілька тижнів. Автори статей розхвалювали здобутки уряду за минулий рік із чимось там — збільшення експорту, чудовий курс зовнішньої політики, поліпшення соціального забезпечення і таке інше ге. Але найбільше вихваляли уряд за крок, завдяки якому міські вулиці ось уже півроку безпечні для мирних нічних перехожих. Цей крок полягав у підвищенні платні полісменам, які стали суворіше переслідувати юних хуліганів, збоченців, волоцюг і таке інше ге. Все це не дуже інтєрєсовало вашого скромного оповідача. На другій сторінці було невиразне фото чийогось дуже знайомого обличчя. Нарешті мені сяйнуло, що це ж бо я сам. Вигляд у мене був похмурий, переляканий — певна річ, через постійне блимання фотобліців. Під знімком писалося, що я — перший випускник нового Державного інституту виправлення злочинців. Мене, мовляв, вилікували від злочинних інстинктів лише за два тижні, і тепер я став громадянином, що шанує закони. Одне слово, фа-фа-фа, ля-ля-ля. Поруч я надибав хвалебну статтю про «метод Людовіка», мудрість уряду й таку іншу дурню. Була там і фотографія ще одного чєловєка, якого я також упізнав, — то був міністр нутрощних справ. Він, схоже, аж надувся від гордощів, що скоро настане час, коли не буде злочинців, коли зникне страх перед підступними нападами хуліганів, збоченців, волоцюг та інших покидьків. Я простогнав: «О-о-ох!» — і пожбурив газету на підлогу. Вона впала й накрила калюжу розлитого чаю та харкотиння отих брудних тварин,
— То що ж далі, га?
Пора вже було, братики, хиляти додому й зробити приємний сюрприз татусеві й матусі — єдиний їхній син і спадкоємець повернувся в сімейне лоно! Потім я ляжу в своїй малєнькой кімнатці-гімнатці на ліжко й слухатиму музику, розмірковуючи, як влаштувати мою жізнь далі. Напередодні реєстратор дав мені довгий список місць, де я міг знайти роботу, і попередив по телефону кількох чуваків щодо мене. Та я, братики, не мав наміру відразу закачувати рукава. Спершу нємножко відпочину, спокійно все обміркую в ліжку, послухаю чарівну музику.
Автобусом я дістався до Центру, звідти іншим автобусом до Кінгслі-авеню і невдовзі опинився біля будинку 18-А. Повірте, братики, серце в мене збуджено затьохкало — тук-тук-тук! Довкола було тихо, зимовий ранок тільки починався, і коли я зайшов до вестибюля, то не побачив нікого, крім отих нагіх мужчін та женщін із «Величі праці». Мене здивувало, братики, те, що картину почистили, — більше не було ані ругатєльств, які вилітали з вуст величних трударів, ані соромітних органів, домальованих до нагіх тєл розбещеними мальчікамі. Дивно було й те, що ліфт працював. Щойно я натис кнопку, він із шурхотом під’їхав, а коли я ввійшов до кабіни, мене просто вразила її чистота.
Я піднявся на десятий поверх і побачив двері до квартири 10-8, які зовсім не змінилися, а коли дістав з кишені ключа, то лапкі в мене затремтіли, аж затіпалися. Однак я впевнено встромив ключа в замок, повернув, відчинив двері, ступив до квартири й уздрів три пари здивованих, навіть переляканих глядєлок, які вп’ялися в мене. Це були те і ем, що саме снідали, а також іще якийсь чєловєк у сорочці й підтяжках — він, братики, сьорбав чай із молоком і жер, плямкаючи, яєчненцію з грінкою, наче в себе вдома. Саме цей незнайомий хрєн і озвався перший:
— Ти хто такий, приятелю? Де взяв ключа? Ану вийди, поки я не розтовк тобі пику. Вийди й постукай. А тоді поясниш, що тобі треба. Та хутчій!
Татусь із матусею стояли, мов заціпеніли. Я побачив, що вони ще не читали газети, а тоді згадав, що її приносять уже після того, як татусь іде на роботу. Аж тут матуся промовила:
— Ох! Ти втік. Чкурнув! Що нам тепер робити? Сюди ж прийде поліція, ох-ох! Невдячний і невиправний хлопчисько, ти нас завжди ганьбиш!
І вона-хто не вірить, хай поцілує мене в гузно-захлипала: «У-ю-юй!» А я став пояснювати, що батько й мати можуть, якщо бажають, подзвонити до Держв’язу. Незнайомий мужік насуплено сидів і дивився на мене так, наче збирався затопити своїм волохатим кулачиськом мені в ліцо. Отож я поцікавився:
— А чи не відповіси тепер мені, брате, ти? Що ти тут робиш і відколи? Мені не сподобався тон, яким ти щойно говорив. Затям собі. А тепер відповідай!
Той мужік був із рабочіх — потворний як смерть, років тридцять-сорок; він тільки роззявив пасть, але не міг вимовити жодного слова. Тоді втрутився татусь:
— Все це дуже несподівано, синку. Ти мав би нас попередити, що прийдеш. Ми гадали, що тебе випустять принаймні років через п’ять-шість. Але це не означає, — додав він якось дуже сумно, — що ми не раді тебе бачити на волі.
— Хто це? — спитав я. — Чому він мовчить? Що тут діється?
— Це Джо, — пояснила мати. — Він тут живе. Наш пожилець. Ох, Боже ж мій, Боже!
— Гей ти! — озвався той Джо. — Я все про тебе чув, хлопче. Знаю, що ти накоїв, розбивши серце своїм бідолашним, багатостраждальним батькам. Отже, повернувся, еге ж? Повернувся, щоб знову зробити їхнє життя пеклом, так? Тільки через мій труп, чуєш?! Адже я для них тепер як рідний син, а не просто пожилець.
Якби не моє раздражєніє і почуття нудоти, то я б, братва, голосно рассмєялся, бо цей хрєн, на вигляд такого самого віку, що й мої те і ем, спробував своєю «синівською» рукою обняти мою заплакану матір!