Механічний апельсин
Шрифт:
Отже, не встиг я вийти з ув’язнення, як мене страшенно побили. А тут ще й полив крижаний дощ. І не видно було ні людей, ні світла в будинках. Куди мені йти, безпритульному, із самими дрібняками в карманах? Я заридав: «Ой-ой-ой! А тоді підвівся й пішов.
4
Дім, дім, дім… Я мріяв про дім, братики, і справді йшов до дому, цебто до «Оселі». В темряві я збився з дороги й рушив не в бік міста, а туди, звідки долинало жужжаніє сільгоспмашини. Цей шлях привів мене до селища. В мене було таке враження, ніби колись я його вже бачив. А втім, нічого дивного, всі селища схожі, особливо в тємнотє.
Отже, котедж називався «Оселя», і саме тут, можливо, жив чєловєк, ладний прийти на допомогу. Я відчинив ворота, трохи не посковзнувшись на стежці, — від дощу вона взялася крижаною кіркою, — підійшов до будинку і обережно, благальне постукав у двері. Ніхто не відгукнувся, отож я постукав дужче й дужче й довше і нарешті почув, як у передпокої зачовгали чиїсь кроки. Двері прочинились, і чоловічий голос запитав:
— Хто там? Чого треба?
— О, будь ласка, допоможіть! — попросив я. — Мене побили полісмени й кинули на дорозі помирати. Прошу вас, сер, дайте мені напитись і дозвольте трохи обігрітися.
Двері широко відчинилися, і я побачив м’яке світло й вогонь, що потріскував — трісь-трісь-трісь! — у каміні.
— Заходь, — сказав чєловєк, — хоч би хто ти був. Хай помогає тобі Бог, бідолашний страднику. Заходь, і дай-но я тебе огляну.
Похитуючись, я ступив у передпокій. Героя з себе я, братики, не вдавав, бо справді почувався знесиленим, помолоченим. Той добрий чєловєк узяв мене за плечі й підштовхнув до кімнати, в якій палав камін і яку я, звичайно, відразу впізнав. Аж тепер я збагнув, чому назва «Оселя» на воротах видалась мені такою знайомою. Я зиркнув на того чєловєка, а він співчутливо подивився на мене, і я пригадав тепер і його. Ясна річ, він мене не пам’ятав, бо в ті безтурботні часи я й мої так звані кенти, як ішли на моцниє дракі, пакості чи кражі, влаштовували маскарад — надягали маски. Це був приземкуватий мужік середніх літ — тридцяти, сорока чи й п’ятдесяти — в очках.
— Сідай ближче до вогню, — сказав він. — Зараз я принесу тобі трохи віскі й теплої води. Боже мій, боже мій, як же тебе побили! Він дбайливо оглянув мій голівер і ліцо.
— Це поліція, — пояснив я. — Клята суча поліція.
— Ще одна жертва, — зітхнув він. — Жертва нашого часу. Гаразд, піду принесу віскі, а тоді промию тобі рани.
Коли він вийшов, я роззирнувся в тій малєнькой затишній кімнаті. Безліч книжок, камін, кілька стільців. Було видно, що тут бракує жінки. На столі стояла друкарська машинка, поруч валялися аркуші паперу, і я згадав, що той чєловєк був письменник. «Механічний апельсин» — так називався тоді рукопис. Смішно, що це збереглося в моїй пам’яті. А втім, краще б я про це не згадував, бо тепер відчув потребу в допомозі й співчутті. А все — оті грязниє ублюдкі в жахливій білій будівлі, то вони зробили з мене такого безпорадного і спраглого на доброту. Навіть більше, тепер мені й самому хотілося поспівчувати комусь і допомогти, аби лиш хтось потребував
— А ось і я, — сказав господар, повернувшись. Він дав мені склянку гарячого підбадьорливого пойла, я випив і відчув себе краще. Потім він промив подряпини в мене на ліце і промовив:
— Зараз приймеш гарячу ванну, а тоді вже розповіси про все за вечерею. Поки купатимешся, я приготую чогось гаряченького.
Я не міг стримати сліз, братва, такий він був добрий. А чєловєк, мабуть, побачив, що глаза мої на мокрому мєстє, бо поплескав мене по плечу й сказав:
— Ну ж бо, годі, годі!
Отож я піднявся сходами, прийняв ванну, а він приніс мені піжаму й халат, нагріті над каміном, а також стоптані тапочкі. І хоч у мене ще стріляло в голові й боліло все тєло, я вже був певен, що невдовзі почуватимусь багато краще. Коли я зійшов униз, то побачив, що він накрив уже в кухні стіл, поклав хлібину й поставив пляшку гострого соусу «Пріма». Потім додав ще чудову яєчненцію з ломтікамі шинки та розвареними сосисками, а також два кухлі солодкого чаю з молоком. Сидіти в теплі й вечеряти було просто кайфово. Я відчув, що страшенно зголоднів, тому, з’ївши яєчню, заходився ковтати ломтік за ломтіком хлєб, намазуючи його маслом і суничним варенням, яке брав із здоровєнной банкі.
— Краще вже не буває, — признався я. — Як же я вам за все це віддячу?
— Мені здається, я знаю, хто ти, — сказав господар. — Якщо ти справді той, кого я маю на увазі, то ти, друже, прийшов туди, куди треба. Чи то не твоє фото надрукували сьогодні ранкові газети? Чи не ти став нещасною жертвою отого жахливого нового методу? Коли так, то тебе послала сюди сама доля. Спершу людину піддали тортурам у в’язниці, а тоді викинули на вулицю, щоб її змордувала поліція! В мене серце за тебе розривається, бідолашний хлопчику.
Я не спромігся видушити з себе й слова, братики, хоч сидів з роззявленою пастью, ладний відповісти на будь-яке запитання.
— Ти не перший, хто шукає тут розради, — провадив господар. — Поліція вподобала нашу околицю й часто привозить сюди своїх жертв. Але це — справжній знак долі, що ти, жертва не лише поліції, також опинився тут. Може, тобі доводилося чути про мене?
Треба було дуже пильнувати, братики.
— Я чув про «Механічний апельсин», — відповів я. — Читати не читав, але чув.
— Он які — кинув він, і ліцо його засяяло, наче вранішнє сонечко над обрієм. — А тепер розкажи про себе.
— Розказувати особливо нема й чого, сер, — скромно промовив я. — То була дурна хлоп’яча витівка. Мої так звані друзі умовили мене, навіть примусили, залізти до будинку однієї старої ципи, тобто жінки. Я не заподіяв їй ніякої шкоди. Та коли вона кинулася мене проганяти, хоч я й сам збирався сумирно покинути будинок, у неї, на лихо, стався серцевий напад, і згодом вона померла. Мене звинуватили в тому, що я призвів її до смерті, і посадили за грати, сер.
— Так, так, розказуй далі.
— Потім міністр нутрощних… цебто внутрішніх справ обрав мене, щоб випробувати на мені отой «метод Людовіка».
— Розкажи про це докладніше, — попрохав чєловєк. Він нетерпляче подався вперед і, потрапивши ліктями просто у відсунуту мною тарілку, вимазав светра суничним варенням.
Я розповів йому про все. Згадав кожну дрібницю, братики. Він уважно слухав, глаза його палали, пасть розтулилася, а на забутих тарілках тим часом холонув і застигав жир. Коли я закінчив, чєловєк підвівся і, киваючи головою та гмукаючи — гм, гм, гм! — став збирати зі столу тарілки та інші вєщі, щоб віднести їх до раковини й помити.