Механічний апельсин

Берджесс Энтони

— Що за облом, кентики? — здивувався я. — Що це за нова безумная ідея з’явилась у вас?

Обидва зніяковіло розсміялися, а тоді посідали на кровать обабіч мене й розгорнули ту свою книжку. На першій сторінці був знімок пташиного гнізда, повного яєць.

— Ну як? — поцікавився один із лікарів.

— Пташине гніздо, — відповів я, — повне яєць. Не хіло.

— А що б тобі хотілося з ним зробити? — спитав другий.

— Побити! — вигукнув я. — Набрати повну жменю, пожбурити в стіну чи в скелю і подивитись, як вони розпливаються.

— Дуже добре, —

похвалили мене лікарі й перегорнули сторінку. Там був один з тих великих птахів, яких називають павичами; він хвалькувато розпустив свій барвистий хвіст.

— Ну як? — спитав один.

— Мені хочеться, — сказав я, — повисмикувати йому з хвоста все пір’я і послухати, як він несамовито закричить. Щоб не був таким хвальком!

— Добре, — знов похвалили мене лікарі. — Дуже, дуже добре.

Вони гортали книжку далі. Були там фотографії кльових дєвочєк, і я казав, що залюбки б їх трахнув. На інших знімках залитих червоною кровушкой піплів копали ногами просто в ліцо, і мені закортіло взяти в цьому участь. Була ще картинка, на якій нагой кент в’язничого капа тяг на гору хреста, і я заявив, що не проти взяти в руки молотка і цвяхів. Добре, дуже добре.

— А що в мене таке? — спитав я.

— Глибока гіпнопедія, — відповів один із лікарів. Чи щось в етом родє. — Але, схоже, ти вже одужуєш.

— Одужую? — здивувався я. — Лежу, прикутий до ліжка, а ви кажете, що одужую?! Та поцілуйте мене в гузно, блін, з таким одужанням!

— Наберись терпіння, — промовив другий. — Тепер уже не довго чекати.

І я чекав, братики. Я жер яєчненції з грінками, пив великі кухлі чаю з молоком і почував себе багато краще. А одного дня мене повідомили, що прийшов незвичайний, особливий відвідувач.

— Хто? — спитав я, поки поправляли ліжко й розчісували мій пишний «німб» — пов’язку з голівера вже зняли, і чуб знову відріс.

— Сам побачиш, — відказали мені.

І я побачив. О пів на третю пополудні зібралися фотографи та кореспонденти всіх газет і подіставали записники, олівці й таке інше ге. Вони хіба тільки не сурмили у фанфари з приводу того, що до вашого скромного оповідача прийде великий, поважний чєловєк. Ним виявився, певна річ, не хто інший, як міністр нутрощних справ — одягнений за останньою модою, з густим, владним голосом аристократа. Блим-клац-блим! — запрацювали фотоапарати, щойно він простяг мені руку.

— Тек, тек, тек, — проказав я. — Що це за облом, кентику?

Схоже, ніхто до пуття не усьок моїх слів, і все ж почувся чийсь різкий голос:

— Більше поваги, хлопче, коли звертаєшся до міністра!

— А ялди! — озвіривсь я, як собака. — Большім ялдаком тебе…

— Ну ж бо, ну ж бо! — втрутився нутрощний міністр. — Він розмовляє зі мною як друг, адже так, синку?

— Я всім друг, — відповів я. — Крім моїх ворогів.

— А хто твої вороги? — поцікавився міністр, поки газетні пісакі — дряп-дряп! — працювали перами. — Скажи нам, хлопче.

— Мої вороги всі ті, хто завдає мені шкоди, — пояснив я.

— Чудово, — сказав нутрмін і сів до мене на ліжко. — Я і наш

уряд хочемо, щоб ти ставився до нас як до друзів. Атож, друзів. Ми робимо все для твого добра, правда ж? Тебе якнайкраще доглядають. Ми ніколи не бажали тобі зла. А от дехто бажав і бажає. Гадаю, ти знаєш, про кого йдеться. Так, так, так, — провадив він. — Деякі люди мали намір використати тебе — атож! — із політичною метою. Вони були б дуже раді — саме так! — якби ти загинув, бо сподівалися звинуватити в цьому уряд. Гадаю, ти знаєш, хто ці люди. Такий собі Ф. Александер, — вів далі нутрмін, — автор підривних творів, зажадав твоєї крові. Він аж схибнувся від бажання проштрикнути тебе ножем. Але тепер він у божевільні й тобі вже не загрожує.

— Він здавався мені справжнім кентом, — сказав я. — Поставився до мене, як рідна мати.

— Він дізнався, що це ти заподіяв йому зло, — дуже швидко відказав мін. — Принаймні він у це повірив. У нього виникла нав’язлива ідея, ніби ти винен у смерті якоїсь близької, дорогої йому людини.

— Просто йому про це сказали, — кинув я.

— У нього виникла така ідея, — повторив мін. — Він став являти собою загрозу. Ми примістили його в божевільню заради його ж таки безпеки. Так само, — додав він, — як і заради твоєї.

— Це великодушно, — сказав я, — дуже великодушно з вашого боку.

— Коли ти звідси вийдеш, — провадив далі мін, — то не знатимеш клопоту. Ми про все подбаємо. Дістанеш добру високооплачувану роботу. Адже ти нам допоміг.

— Хіба? — здивувався я.

— А ми про своїх друзів не забуваємо, чи не так? Він схопив мене за руку, і якийсь хрєн гукнув:

— Усміхнись!

Я несамохіть ошкірився, мов безумний, і відразу — блим-клац-блим! — нас із міннутром сфотографували, наче двох кентів.

— Гарний хлопчик, — похвалив мене великий чєловєк. — Дуже гарний. А тепер ось поглянь — це тобі подарунок.

Тут, братики, принесли великого полірованого ящика, і я вмить збагнув, що це за вєщь. Стереопрогравачі його поставили біля ліжка, відкрили, і якийсь чєловєк устромив штепселя в розетку на стіні.

— Що поставити? — спитав той чєловєк (на носі очкі, в руці — гарні лискучі конверти з платівками). — Моцарта? Бетховена? Шенберга? Карла Орфа?

— Дев’яту, — відповів я. — Славетну Дев’яту. І зазвучала, братики. Дев’ята. Всі один за одним почали тихо, чемно виходити за двері, а я лежав, заплющивши глаза, і слухав чарівну музику.

— Гарний хлопчик, дуже гарний, — поплескав мене по плечу мін і також вийшов.

Лишився тільки один чєловєк, який промовив:

— Розпишись отут, будь ласка.

Я розплющив глаза, братва, щоб поставити підпис, не знаючи під чим і не думаючи про це. А тоді нарешті зостався сам-один із славетною Дев’ятою Людвіга ван.

О, яка то була втіха і кайф! Коли почалося скерцо, я чьотко побачив, як біжу на своїх легких чарівних ходулях по світу, він безумно кричить, а я краю йому ліцо своєю бритвою-горлорізкою. А потім був повільний фінал і чудовий завершальний спів. Я остаточно вилікувався.