Механічний апельсин

Берджесс Энтони

Свідомість повернулася до мене, мабуть, не надовго, бо дуже скоро я знов наче заснув. А втім, я ще запам’ятав, як за кілька мінут доглядальниця прийшла з мужікамі в білих халатах; вони похмуро оглянули вашого скромного оповідача, приказуючи: «Угу… Мгу…» З ними був, як мені здалося, і кап із Держв’язу, що промовляв; «Ох, сину мій, сину!» — і дихав на мене перегаром. А потім він оголосив:

— Я більше не міг там залишатися, ні. Я не міг брати участі у тому, що тамтешні виродки збиралися робити з рештою бідолашних прєступніков. Отож

я звільнився і тепер виступаю з проповідями проти всього того, любий мій сину во Христі.

Згодом я знову прийшов до тями й побачив біля ліжка тих трьох, з чиєї квартири я вистрибнув, — Д. Б. да Сільву, Рубінштейна і З. Доліна.

— Друже, — промовив один з них (хто саме — я не розгледів і не розчув), — маленький наш друже, народ у нестямі від обурення. Ти позбавив тих страшних хвалькуватих лиходіїв усіх шансів на переобрання. Вони муситимуть піти — назавжди. Ти приніс велику користь справі свободи.

Я хотів сказати: «Якби я помер, то для вас, політичні ублюдкі, для таких підступних і зрадливих кентів, як ви, це було, напевно, ще краще!» Але тільки пробелькотів:

— Е-е… Ме-е… Е-е…

Тут один з тих трьох дістав стос газетних вирізок, і я побачив свою страшну фотку: мене, заюшеного, несли на ношах. Невиразно пригадалися яскраві спалахи — то були, мабуть, фотобліци. Одним глазом я ледве прочитав заголовки на вирізках, що тремтіли в чужій лапє: «Жертва злочинного проекту реформи — хлопчик» та «Уряд-убивця». Там було також фото якогось знайомого мені человєка і підпис: «Геть! Геть! Геть!» Ішлося, напевно, про міністра нутрощних справ.

— Його не можна так хвилювати! — втрутилася доглядальниця. — Це завдає йому шкоди! Годі, ідіть геть!

«Геть! Геть! Геть!» — хотів сказати і я, але знову вийшло тільки: «Е-е… Ме-е… Е-е…» Так чи так, а ті троє політиків пішли. Я також повернувся назад, у забуття, в темряву, осяяну такими дивовижними сновидіннями, що я, братики, не міг збагнути — сон це чи реальність. Скажімо, мені привиділося, ніби з мого тєла вилилася вся брудна вода і воно знову наповнилося чистою. Потім приснився дуже приємний, гарний сон: немовби я вкрав у якогось чєловєка машину і мчу в самко-мотності куди глаза бачать, збиваю піплів, чую, як вони, конаючи, кричать, але не відчуваю ані болю, ані нудоти. Приверзлося також, що я валю на землю і взуваю дєвочєк, а натовп довкола плескає в ладоні й підбадьорливо реве, як безумний.

Коли я знов прокинувся, біля мого ліжка сиділи те і ем, які прийшли побачити свого хворого сина; ем тяжко ридала. Я вже міг сяк-так розмовляти і сказав:

— Тек, тек, тек. Що за облом? Чого це вам спало на думку, нібито вас тут чекають?

— Про тебе написали в газетах, синку, — зашарівшись, пояснив татусь. — Про те, якої шкоди тобі заподіяли. Розповіли, як уряд примусив тебе самого залізти в зашморг. У цьому є певною мірою і наша провина, синку. Твій дім тепер належить тобі, синку.

Мати так само рюмсала і мала потворний вигляд.

— А як же ваш

новий синочок Джо? — поцікавивсь я. — Гарний, здоровий, нівроку — я ж сам бачив.

— Ох, Алексе, Алексе! — простогнала мати. — У-ю-юй!

— Дуже неприємна історія, синку, — сказав татусь. — У нього виникли ускладнення з поліцією, і його відлупцювали.

— Справді? — перепитав я. — Невже? Він же такий порядний чєловєк!..

Я дуже здивований, слово честі.

— Та він нічого такого й не зробив, — провадив те. — То все поліція. Він стояв на розі, синку, і ждав дівчину, з якою домовився побачитись. А полісмени наказали йому забиратися геть. Тоді Джо відповів, що має такі самі права, як і решта людей, а полісмени накинулися на нього й жорстоко побили.

— Який жах! — мовив я. — Це просто жах. І де ж тепер той бідолашний хлопчина?

— У-ю-юй! — заскиглила мати. — Поїхав назад… У-ю-юй!

— Так, — підтвердив батько. — Поїхав до свого рідного міста, щоб оклигати. А його місце на роботі тепер віддадуть комусь іншому.

— Отож, — підсумував я, — ви хочете, щоб я повернувся додому і все було, як колись.

— Так, синку, — кивнув головою татусь. — Просимо тебе, синку.

— Подумаю, — пообіцяв я. — Як слід усе обмізкую.

— У-ю-юй! — знай виводила мати.

— Та стули нарешті пельку! — гаркнув я. — А то справді-таки завиєш у мене і закричиш! Я тобі всі зубья повибиваю!

Сказавши це, братва, я раптом відчув себе краще, так наче в моє тєло влилася свіжа червоненька кров. Було над чим замислитись. Мені стало не гірше, а краще!

— Не можна так розмовляти з матір’ю, синку, — зауважив татусь. — Зрештою, вона дала тобі життя.

— Атож, — процідив я. — І оцей грязний вонючій світ! — Потім міцно заплющив глаза, наче від болю, і проказав: — Ідіть уже. Я подумаю про повернення. Але тепер усе буде інакше.

— Так, синку, — погодився те. — Як скажеш.

— Вам доведеться вирішувати, хто буде господарем.

— У-ю-юй! — рюмсала ем.

— Гаразд, синку, все буде так, як ти забажаєш, — запевнив мене татусь. — Тільки одужуй.

Вони пішли, а я лежав і розмірковував про всілякі вєщі, що мов картинки, миготіли у мене в голівері. Згодом повернулися ципа-доглядальниця і почала поправляти простирадла на ліжку. Я запитав у неї:

— Скільки я тут уже лежу?

— Десь із тиждень.

— А що зі мною робили?

— Ви були весь поламаний, побитий, мали тяжкий струс мозку і втратили багато крові, — відповіла вона. — Довелося все поправляти, розумієте?

— Аз голівером нічого не робили? Я хочу сказати, чи не перевернули мені мізок?

— Все, що робили, — відказала доглядальниця, — тільки вам на користь. А проте через два дні з’явилися, солодко всміхаючись, двоє молодявих лікарів і принесли якусь книжку з картинками. Один із них сказав:

— Ми хочемо, щоб ти подивився на ці малюнки й розповів, які думки вони в тебе викликають. Згода?