Менсфілд-парк
Шрифт:
— Ха! — вигукнула Мері. — То ти житимеш у Нортгемптонширі! Це ж чудово! Тоді ми всі будемо разом.
Сказавши це, вона одразу ж схаменулася і пошкодувала про свої слова; та їй можна було не хвилюватися, бо брат лише подумав, що вона збирається жити в пастораті, й у відповідь люб'язно запросив її оселитися в його домі, — він-бо має більше прав на неї.
— Ти повинна віддавати нам більше половини свого часу, — мовив він. — Я не можу погодитися, що в місіс Грант стільки ж прав на тебе, як у нас із Фанні, оскільки в нас їх удвічі більше. Фанні стане для тебе справжньою сестрою!
Мері лишалося тільки подякувати братові і дати ухильні
— Ти будеш півроку жити у Лондоні, а півроку — в Нортгемптонширі?
— Так.
— Це правильно; а в Лондоні, звісно, матимеш власний будинок; нема чого тобі жити в адмірала. Любий Генрі, тобі вельми пощастило, що ти розпрощаєшся з адміралом, поки тебе не зіпсував його поганий приклад, поки ти ще не засвоїв його хибних суджень, не призвичаївся обідати сам-один та вважати це найбільшою втіхою у житті! Ти просто не розумієш, яке це для тебе благо, оскільки тебе засліплює пошана до дядечка; але, як на мене, ранній шлюб — це твій порятунок. Бачити, що ти стаєш схожим на адмірала у словах та вчинках, — це розбило б мені серце.
— Ну, ну, тут ми з тобою не порозуміємося. В адмірала є свої вади, та загалом він дуже добра людина і був для мене більше ніж батьком. Не кожний батько отак дозволив би мені жити на свій власний розсуд. Тобі не слід під'юджувати Фанні проти нього. Я хочу, щоб вони полюбили одне одного.
Мері змовчала, не бажаючи висловлювати свою думку — що немає на світі двох людей, чиї характери й манерa поведінки були б менш схожі; з часом він це зрозуміє; але вона таки дещо докинула про адмірала:
— Генрі, я такої високої думки про Фанні Прайс, що якби я могла припустити, наче в майбутньої місіс Кроуфорд буде хоча б наполовину менше підстав ненавидіти саме його ім'я, ніж у моєї бідолашної тітоньки, яка так натерпілася від нього, — я б постаралася зробити все можливе, щоб запобігти цьому шлюбу; але я знаю тебе, знаю, що дружина, яку ти любитимеш, буде найщасливішою жінкою у світі, і навіть якщо ти її розлюбиш, то будеш поблажливим і ґречним до неї, як личить справжньому джентльменові.
Хіба можна не зробити все, що завгодно, тільки щоб Фанні Прайс була щасливою, хіба можна її розлюбити, — звичайно, саме таким був зміст його пишномовної відповіді.
— Якби ти бачила її сьогодні вранці, Мері, — продовжував він, — коли вона з такою лагідною покірністю, з таким терпінням спішила виконати будь-який примх її недолугої тітки, вишивала з нею й для неї і, схиляючись у роботі, заливалася чарівним рум'янцем, а потім поверталася на своє місце — записати щось за вказівкою цієї дурепи; і все це з такою скромною делікатністю, наче це так і треба, щоб вона жодної миті не належала самій собі, — і зачіска в неї була така ж акуратна, як завжди, та коли вона писала, один маленький завиток спадав їй на чоло, і вона раз у раз відкидала його назад, і водночас розмовляла зі мною й слухала, що я говорив, так, наче їй подобалося мене слухати. Якби ти її тоді побачила, Мері, ти б не змогла навіть уявити, що її влада над моїм серцем колись послабшає.
— Любий мій Генрі! — вигукнула Мері і на мить загнулася, з посмішкою дивлячись на нього. — Як я рада бачити, що ти так закохався! Це дуже мене тішить. Та що ж скажуть місіс Рашворт і Джулія?
— Мене аж ніяк не хвилює, що вони скажуть чи що відчуватимуть. Вони побачать, якою повинна бути жінка, щоб мене привабити, — щоб привабити розумного
— Ні, Генрі, не всіма; не всіма забута; в неї є друзі, і вона не забута. Її кузен Едмунд ніколи її не забуває.
— Едмунд! Може, воно й так, я вірю, що він, загалом кажучи, добрий до неї. І сер Томас, по-твоєму, також; але це доброта багатого, зверхнього, велемовного та владного дядечка. І сер Томас, і Едмунд, що такого вони можуть зробити для неї, для її щастя, спокою, честі й гідності, — такого, як зроблю я?
Розділ тридцять перший
Генрі Кроуфорд наступного ранку знову був у Менсфілді, і навіть раніше, ніж зазвичай приходять з візитами. Леді Бертрам і Фанні були в малій вітальні, і, на його щастя, коли він увійшов, леді Бертрам саме збиралася покинути кімнату. Вона була вже біля дверей і, розсудивши, що не годиться даремно завдавати собі такого клопоту, після люб'язного вітання та квапливої згадки, що на неї чекають, кинула слузі: «Скажіть серові Томасу, що в нас гість» і попростувала далі.
Генрі, безмежно радий, що вона йде, вклонився, провів її поглядом і, не гаючи ані хвилі, одразу ж звернувся до Фанні, витяг якісь папери і жваво заговорив:
— Мушу зізнатися, я дуже вдячний тим, хто надав мені таку можливість побачитися з вами наодинці. Я жадав цього більше, ніж ви можете собі уявити. Знаючи ваші сестринські почуття, я б навряд чи примирився з тим, щоб хтось іще розділив з вами першу радість від звістки, яку я приніс. Він отримав підвищення. Ваш брат — лейтенант. Я безмежно щасливий, що можу привітати вас із наданням Уїльямові звання офіцера. Ось листи, які про це сповіщають, я щойно їх отримав. Певно, ви захочете їх проглянути.
Фанні не могла вимовити ні слова, але він і не чекав, що вона говоритиме. Бачити вираз її очей, її рум'янець, зміну її почуттів — від сумніву й ніяковості до радісного збентеження — було для нього досить. Вона взяла в нього листи. Перший був від адмірала, що в кількох словах сповіщав племінника про успіх справи, якою він клопотався, — службове підвищення молодого Прайса; до цього листа додавалися ще два: один — від секретаря першого лорда Адміралтейства до друга адмірала, який займався цією справою на його прохання; другий — від цього друга до нього самого; у листі говорилося, що його світлість був дуже радий приділити увагу рекомендації сера Чарлза, що серові Чарлзу було дуже приємно мати можливість виказати свою повагу до адмірала Кроуфорда і що надання містерові Уїльяму Прайсу звання другого лейтенанта на Його Величності шлюпі «Дрозд» було радісною подією для широкого кола шанованих осіб.