Мерці
Шрифт:
«Я хочу, щоб ти ніколи не дізналася, чим закінчується велика любов, — писала Саламандра. — Нехай у тебе вона буде середньою і ніколи не сягає тієї висоти, яку дає людям почуття обов’язку. Середнє тягнеться, як горизонт над морем. А висока приречена на страшну й брутальну смерть. Вона завжди падає за законом бутерброда… З тебе виросте незвичайна жінка — я відчуваю це, адже моє життя так щільно сконцентроване, що я не маю часу на порожні балачки.
Тільки зараз ти — Попелюшка, донька двірнички. Але це усе минеться. Тільки не стань такою, як ті дурнуваті лолітки з сьомого під’їзду, — це мерці, непотріб, який має змогу хіба начепити на себе діаманти та з ніг до голови облитися французькими парфумами… Ми з тобою — з іншого виміру, пам’ятай це».
«Сьогодні дощ, — писала Саламандра. — Третій
Але зізнаюсь тільки тобі — я не вірю в успіх. Моє серце зламалося ще під час мого народження. Дописую на другий день. До операції не більше години…
Мале, ти моя велика любов — ніколи не думала, що закохаюсь у дівчисько».
Цей останній лист надійшов саме тоді, коли тіло Саламандри привезли додому. Вона лежала посеред найбільшої кімнати — і її старша сестра чи тітка при всіх підфарбовувала її бліді вуста. Після ритуалу споглядання всі сусіди спустились у двір і чекали виносу труни там. У кімнаті лишилася лише Віра й шестеро чоловіків. Віра знала, що Саламандрі соромно лежати отак перед ними, соромно бути німою серед тих, хто може рухатися й розмовляти, їй дуже кортить скинути з лоба паперову стрічку з молитвою й весело посміхнутись і показати усім язика. «Ще потерпи трохи, — говорила Віра до неї. — Я з тобою. Я тут. Я охоронятиму тебе». Чоловіки понесли Саламандру сходами і при кожному кроці вона похитувала головою, а паперова стрічка сповзала їй на очі. Коли чоловіки зупинилися перепочити на другому поверсі, з дверей квартири раптом висунулася сусідка і запитала по діловому: «А на дорогу дали? Треба обов’язково дати мерцю «на дорогу» — хоч копійку.
Це для Петра, щоб райські ворота відчинив!» І Віра запхнула в рукав мертвої Саламандри свого гаманця:
«Нехай відчиняться перед тобою усі ворота, Саламандро!» Їй кортіло покласти до труни всі свої прикраси, які вони разом так любили приміряти, всі морські камінці і мушлі, олівець, блокнот, збірку Пастернака, пачку цигарок. Їй кортіло покласти на ці бліді й холодні руки свою голову… Але поруч були люди, і Віра була на самоті з Саламандрою лише ці чотири прольоти між поверхами. Їй було так добре шепотіти подрузі: «Нічого, я з тобою, я з тобою…» І Саламандра була спокійна. Зовсім спокійна.День другий
— Пані Віро, Володимире, до буфету завезли трюфелі у вакуумній упаковці! — повідомила Аліна, заглядаючи наступного ранку до приймальні.
Вовик одразу ж дістав зі свого дипломата смугастий пластиковий пакет і з виразом мовчазного запитання подивився на Віру.
— Звичайно ж, ідіть! — сказала вона. — А я тим часом піду вип’ю кави.
По дорозі в кафе башту вона зайшла до відділу промисловости і запросила з собою знайому — колишню однокурсницю Люсю. В кав’ярні зранку юрмилося багато народу. Вранішня кава на роботі вважалася священним ритуалом. Кав’ярня нагадувала кают компанію пароплава: напівтемрява, дерев’яні стіни і маленькі столики на дві персони, за круглими вікнами ілюмінаторами плавали хмари. Жінки сіли в куток. Люся раз у раз стурбовано поглядала на двері — хоч би її шеф не припхався, бо у Люсі якраз була здача чотиристорінкового «вісника».
— Як тобі працюється? — запитала Люся.
— Поки що важко сказати, — відповіла Віра, розминаючи в тонких пальцях довгу цигарку.
— Я вашого відділу, відверто кажучи, не люблю.
Вони завжди тримаються якось осібно, — сказала Люся. — Щоправда, кажуть, що у вас там найвищі оклади. У Ліліани ніби особисті зв’язки з олігархом.
— А ти щось можеш сказати про моїх дамочок? Усі вони здаються мені трохи дивними…
— По моєму, вони просто закомплексовані, як усі «блатовики». Адже Лілі кожну з них звідкись витягла.
Професійної освіти їм не вистачає…
— Он як…
— Звичайно ж, у наш час це не має великого значення. Взагалі, цей відділ створювався «під Лілі». А вже вона зібрала свою команду. Можу розповісти те, що знаю. Хоча за достеменність інформації не відповідаю — люди різне кажуть… Аліна колись працювала у видавництві. Для Лілі вона — ніщо, можна сказати, тінь. Кажуть, що шлюб у неї —«за разрахунком», і досить невдалий: мати сама підшукала їй якогось телепня, аби донька не згулялася. Але вона цим не переймається. Здається, у неї
За фахом — психолог. Намагається виглядати, як справжня леді, а насправді — у всьому мавпує Ліліану.
Тільки-но подивись на її сукні й зачіску — маленька копія начальниці! Ха-ха! Найцікавіший екземпляр — Ярослава. За нею бігали по черзі всі наші мужики. А потім вирішили, що вона лесбіянка — їй усі байдужі.
Вовик — типова секретутка. Здається, вони вчотирьох товаришують, хоча й старанно це приховують. Одне слово, не відділ, а королівство Марґарити Наварської.
— А Ліліана?
— Лілі — з тих, хто йтиме по головах. І таке було не раз. Ти ще відчуєш це на своїй шкірі. Особисто я її не люблю. Хоча це моє суто суб’єктивне враження, не лякайся. О, забула, у них ще була одна — Ольга. Але вона зараз у психушці. Тепер її колишній чоловік — чоловік Ліліани. Лілі так старалася втішити його, стала другом сім’ї. Вони разом відвідували Ольгу. А тепер, здається, хотіли б, щоб вона ніколи не вийшла з лікарні. Продовжують її відвідувати. Отакий своє рідний альтруїзм. На жаль, більше нічого не можу до дати. Тримайся. Може, перейдеш згодом до іншого відділу.
Жінки допили каву і допалили цигарки. Треба було повертатися до роботи.
Коли Віра прийшла на своє місце, побачила, що у неї на столі лежить великий жовтий помаранч… *
Смак і запах першого новорічного помаранчу — гіркувато-солодкий, незвичайний, «заморський» — колись вразив її, п’ятирічну, став символом родинного свята і дому, якого в неї майже ніколи не було. Віра пам’ятала себе лише з п’яти до тринадцяти років, потім починалося глухе темне провалля. Жоден промінець світла не сягав його дна. Часом Вірі здавалося, що вона існує на межі мовчання і крику, коли жорсткий смоляний згусток стоїть у горлі і поволі — залежно від життєвих ситуацій — просувається то донизу (і тоді починаються виразкові болі), то догори, наповнюючи голову вогнем неприборканих сліз. Клятий чужий подарунок лежав на столі і виблискував своїм круглим лукавим боком, викликаючи забуті почуття. «Треба лікувати нерви!» — подумала вона. Успішна й доволі самовпевнена на людях, Віра жила насправді так, ніби з неї, як з того помаранча, хтось тоненьким і підступ ним лезом зрізав шкіру. Вона старанно приховувала своє шалене збудження від найменшого доброго слова і була готова майже по собачому служити кожному, хто погладить по голові. Так почуваються сироти й вихованці дитячих будинків. І Віра намагалася позбутися цього комплексу.
Зрештою, вона багато чого досягла, не маючи за своєю спиною надійного тилу. За десять років вона кілька разів бувала за кордоном і скрізь почувалася своєю — саме так, як «пророкувала» Саламандра.
З усіх міст Європи найбільше їй сподобалося маленьке німецьке містечко Гарц. Вона ретельно збирала свої спогади про мандри, адже інших у неї не було. І, знаючи цю ваду, вона, як у мушлю, ховалась у спогади недавнього минулого, збираючи їх по краплині і занотовуючи у великий записник. Вона боялася розгубити й їх. Але вони випливали з пам’яті коли заманеться, від’єднуючи мозок від реальности, вводили Віру в транс. З часом вона помічала, що нездатна керувати своїми почуттями. От і зараз, дивлячись на золотавий бік плоду, вона ніби марила наяву. Перед її очима постав саме Гарц. Пряничне й цукрове, це містечко навіть улітку мало запах різдвяного яблучного пирога. А головне — потрапивши туди вперше, Віра відчула, що з нею починається «дежа вю»: кожен будинок, кожна вуличка була їй знайома. Колись у студентській бібліотеці їй потрапив до рук фото альбом зі знімками старовинних вулиць світу. Там вона й натрапила на знімок майже лялькового майданчика якогось німецького передмістя з крихітними будиночками, з фігурками чоловіків у фраках та циліндрах та жінок у довгих спідницях, з білими парасольками й квітами у високих зачісках. На даґеротипі — праворуч від крамниці ласощів, навпроти міського фонтану у вигляді голого хлопчика Ганса з гусаком — вона одразу «упізнала» вікно будинку, в якому народилася, виросла і тихо померла в оточенні дітей та онуків. Потім такі ж самі будинки вона «впізнавала» на даґеротипах інших міст.