Мерці
Шрифт:
Багато років потому, під час свого першого закордонного відрядження, Віра у Гарці потрапила на той самий пряничний майданчик. На ньому майже все збереглось у тому ж вигляді.
За своєю хворобливою звичкою губитися, відставати й блукати Віра непомітно відбилася від галасливої юрби екскурсантів, що прямувала до ринку дешевого одягу «з других рук». Вона пройшла повз крамничку ласощів, привіталася з трьохсотрічним Гансом, що тримав у руках обскубаного дощами гусака. Від майданчика бруківкою вузької вулиці вона вийшла до гаю. За його пагорбами виблискував шпиль старовинного замку. Перебуваючи тут уперше, вона знала, куди йти, і не дивувалася цьому. Віра знала й те, що так само зорієнтується у будь якому місті, і зовсім не замислювалася — чому? Одного разу у напівзруйнованому караїмському селищі музеї, сто ячи біля глиняної амфори,
У Гарці Віра вперше вдихнула повітря свободи — воно мало запах дорогих цигарок і доброго, старовинної марки, пива. Віра піднімалася звивистою стеж кою до замку, відсьорбуючи з череватої темно зеленої пляшки напій свободи. А низом, охайною стежкою, йшли екскурсанти, і таблички вказівники не давали їм збитися з напрямку. Віра знала усі картини, усе розташування кімнат в цьому замку Валейведерів, бачила усі старовинні й потріскані лютні на бляклих килимах, могла переказати пасторальні сюжети гобеленів. Саме тому вона й не увійшла тоді досередини, а сіла зі своїм пивом біля підніжжя маєтку, ревниво споглядаючи, як туристи фотографують те, що належить тільки їй… Вона заплющувала очі і просто грілася на сонечку, і мрії несли її далі — в пурпурово чорну Іспанію, під дощові куртини Альбіону, на набережну Венеції. Внизу, за охайним прорідженим переліском, купчився кишеньковий Гарц — її перший свідомий спогад…
— Пані Віро, ви просили нагадати, що через півгодини маєте їхати на інтерв’ю, — відірвав її від думок голос Володимира. — Півгодини минуло… і… ви розчавили помаранч… Дівчата хотіли вас пригостити… Дати вам рушника?
«Що це зі мною? — зупинила себе Віра, із подивом роздивляючися свою руку, яка досі стискала соковитий плід. Крізь пальці на стіл текла рідина. — Мені нічого ні від кого не потрібно! Треба зробити зауваження…»
ДРУГИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
Я ще раз оглянула плоди своєї праці. Попереду була тяжка і неприємна робота. Відтягуючи час, я подумала: може, є ще якийсь вихід? Винести тіло вночі до баґажника, довезти до річки й вкинути туди? Але тіло було надто важким. Сама я не впораюсь.
І раптом мені на думку спав недописаний роман Діккенса… Там якийсь злодій засипає труп вапном, він розкладається, перетворюється на порох… Порох можна змести на купки й винести поволі у невеликих поліетиленових пакетах. Але як позбутися запаху?
Мій погляд упав на зіпсований холодильник. Ідея! Ще з годину я витратила на те, щоб пересунути тіло в куток, а на середину витягла холодильник і обережно, щоб не булозайвих звуків, поклала його горизонтально.
Холодильник був великий, як ванна. Я повитягала з нього усі зайві перегородки. Тепер він нагадував залізний саркофаг. Я з великим зусиллям підтягла тіло до борту холодильника і перевалила його всередину. Спробувала закрити дверцята. Вони ідеально зачинялися. Я зраділа цій вигадці, подумки похвалила свій винахід. За два три днія роздобуду кілька відер вапна. Залишиться тільки чекати, а потім… Ніхто ні в чому не запідозрить гарну жінку, що виходить з дому з веселенькими кольоровими пакетами. Це нікого не обходить!
ЧАСТИНА ДРУГА
Кінець травня 1980-го року видався спекотним. Навчальний рік завершився, але майже всі діти ще тинялися у місті. Двір в одному з престижних районів, який у народі називали «царське село», нагадував колодязь.
Мама суворо забороняла Аліні виходити на вулицю, доки вона не повернеться з роботи. Дівчинка слухняно обіцяла їй не гуляти і робила вигляд, що читає «Робінзона Крузо». Але, щойно мати сідала в своє авто і вирулювала з арки, Аліна одягала на шию мотузку з ключем і вискакувала на подвір’я. На вулицю її тягло маґнітом — тільки там вона почувалася вільною. У свої десять років вона засвоїла головне правило: для того, щоб робити все, що хочеш, треба брехати. Вона була досить кмітлива дівчинка, а особливі стосунки батьків навчили її не боятися викривлених люстерок. На перший погляд, це була зразкова родина. Аліну особливо тішило, коли на людях мама називала батька «мій пусік», а він її — «серденько моє». Гостей у них завжди приймали радо. «Так треба для справи», — любив повторювати батько. Мама накривала стіл за всіма правилами етикету: з безліччю ножів та виделок — окремо для риби й для м’яса, з цілою батареєю фужерів
Коли Аліна якось спробувала так само назвати матір, отримала від неї ляпаса. Вона страшенно образилась і вирішила, що більше жодна сила не змусить її виступати перед гостями. Але така сила знайшлася: після невдалих умовлянь батьки почали їй платити за кожен виступ по карбованцю. Відтоді Аліна стала справжньою актрисою і навіть із нетерпінням чекала на чергову вечірку. На вулиці вона розслаблялася. Зі слухняної, ввічливої пай дівчинки перетворювалася на цинічну облудницю. Вона замикала двері, вішала мотузок з ключем на шию і йшла туди, де можна було на повен голос оповідати сороміцькі анекдоти, підслухані у дорослих.
Побачивши її на подвір’ї, до неї сходилась уся компанія. Друзів було четверо. Найстаршій, Славці, виповнилося одинадцять. Аліна вважала її найзагадковішою. Славця вже фарбувала вії дефіцитною «ланкомівською» тушшю і чорним олівцем наводила родимку на щоці. Висока, тоненька і гнучка, вона завжди могла вигадати найцікавішу гру. Наприклад,
«в хлопця та дівчину» або «в ґестапо». Ці ігри завжди були захоплюючими, з присмаком чогось недозволеного, а тому — привабливого.
«Хлопець», як правило, затискав бідну самотню «дівчину» в під’їзді і намагався її «зґвалтувати», а в «ґестапо» «есесівці» рафіновано знущалися з «ув’язнених», роздягаючи їх до трусів чи змушуючи з’їсти три живих мурахи… Алінина мама казала, що мати Славки і сама Славка — «повії», та забороняла своєму «янголяткові» навіть близько підходити до їхньої квартири.
Вірним пажем Славки був худорлявий, блакитноокий Вовик. Вовик мешкав на першому поверсі будинку разом із бабусею. Сусіди казали, що його мати покинула родину, а батько, колишній картяр, повісився «на зоні». Вовик був дуже охайним і тихим хлопчиком. Він переїхав до бабусі, коли йому виповнилося п’ять років, а коли та вперше випустила його погуляти у двір, діти спочатку подумали, що він — дівчинка. У маленького Вовика волосся густими хвилями спускалося на плечі, а широкі шорти в дрібну квіточку нагадували спідницю. Через п’ять років Славка перша назвала Вовика «педиком», і це прізвисько приліпилося до нього. Вовка-педик не розумів до кінця змісту свого дворового імені, але дівчата його не ображали, а слово «педик» з їхніх вуст звучало навіть лагідно. Дівчата любили зав’язувати йому стрічки, а іноді тішилися тим, щоперевдягали його у свої сукні.
Значення прізвиська розтлумачила друзям Рінка. Її батьки були лікарями і з раннього дитинства намагалися відкрито говорити з донькою на всі теми.
Рінка «медичка» у свої десять знала, від чого народ жуються діти і як саме це відбувається, чим хлопчики відрізняються від дівчаток та ще багато чого цікавого.
Батько навіть брав її з собою в анатомічку. Рінка медичка відрізнялася від усіх. Їй дозволяли дивитися дорослі фільми і не примушували лягати спати рівно о дев’ятій. Вона вміла захоплююче розповідати різні цікаві історії і під час гри «в ґестапо» демонструвала «больові точки», на які треба натискати.
Спекотного ранку всі четверо зібралися на своєму улюбленому місці — на лавочці посеред двору — і думали, чим би їм зайнятися сьогодні.
— У третьому під’їзді — нова дівчинка! — сказала Славка. — Вчора я її бачила — така фіфа!
— Познайомимося? — запитала Аліна.
— А може, вона з тих, з «маминих ціпок»? — знизала плечима Рінка.
— Вона гарненька… — сказав Вовик. — Білявка з довгим волоссям. У неї шорти з мереживом… Я таких ні в кого не бачив.
— А давайте — хто далі плюне! — запропонувала Рінка-медичка.