Мертва зона
Шрифт:
Телефонний дзвінок збудив Сейру о чверть на дев’яту. Вона пішла до телефону, ще не прочнувшись від сну. У попереку й досі ломило після вчорашнього нападу блювоти, боліли м’язи живота, але загалом почувала вона себе куди краще.
Вона зняла трубку, певна, що то дзвонить Джонні.
— Алло.
— Привіт, Сейро…
То був не Джонні. Дзвонила Енн Стаффорд із школи. Енн була на рік старша за Сейру і вчителювала у Клівзі вже другий рік. Викладала іспанську мову. Завжди весела, енергійна, вона подобалась Сейрі. Та цього ранку тон її був незвично поважний.
— Як ти там, Енні? А я оце трохи занедужала. Певно, Джонні сказав тобі. Мабуть, з’їла на ярмарку несвіжу сосиску…
— О боже, то ти ще не знаєш? Ти… нічого… не… — Енн почала дивно ковтати слова, ніби давлячись ними.
Сейра слухала її спохмурнівши. Спершу вона дивувалася, а потім зрозуміла, що Енн душать сльози, і страшенно занепокоїлась.
— Енн! Що сталося? Не з Джонні, ні? Він не…
— Автомобільна катастрофа, — відказала Енн. Вона вже плакала не криючись. — Він їхав у таксі. Машини врізались одна в одну. Зустрічну машину вів Бред Френо, з моєї другої іспанської групи, він загинув, а його подружка померла сьогодні вранці, Мері Тібо, вона вчилася в одному з класів Джонні… Це жахливо, просто жах…
— А Джонні? — зойкнула Сейра в трубку. Їй знову замлоїло в шлунку. Руки та ноги нараз заклякли й похололи. — Що із Джонні?
— Він у дуже тяжкому стані, Сейро. Дейв Пелсен щойно дзвонив до лікарні. Вони не сподіваються… одне слово, дуже погано…
Усе навколо почало тьмяніти. Енн ще говорила, та голос її віддалився й був уже «аж ген-ген», як сказав колись Е. Е. Каммінгс [14] про аеронавта, що злетів на повітряній кулі. У свідомості, наповзаючи один на один, безладно купчилися примарні образи. Ярмаркове Колесо Фортуни. Дзеркальний лабіринт. Очі Джонні, якісь дивно фіолетові, мало не чорні. Його простодушне миле обличчя в різкому світлі ярмаркового павільйону з голими лампочками на простягнутому впоперек електричному дроті.
14
Американський письменник 20-50-х рр.
— Не може бути, — сказала Сейра, і її власний голос прозвучав аж ген-ген. — Це якась помилка. Коли він поїхав звідси, з ним усе було гаразд.
Голос Енн знову наблизився — вражений, збентежений, обурений тим, що таке могло статися з їхнім ровесником, молодим і сповненим життєвої снаги.
— Вони сказали Дейву, що він навряд чи прийде до тями, навіть як і переживе операцію. А операція неминуча, бо голова в нього… голова в нього…
Що вона хоче сказати? Розтрощена? Що в Джонні розтрощена голова?
І Сейра зомліла, може, щоб не почути цього останнього фатального слова, цього останнього жахіття. Трубка випала з її руки, а сама вона важко осіла в сіру сутінь. Телефонна трубка гойдалася на шнурі, чимраз повільніше, і з неї долинав голос Енн Стаффорд:
— Сейро, ти що?… Сейро!.. Сейро!..
Коли Сейра дісталася до Східного медичного центру штату Мен, було чверть на першу. Чергова сестра за конторкою подивилася на її бліде, напружене обличчя, прикинула подумки, чи здатна вона знести всю правду, і сказала, що Джон Сміт ще в операційній. Потім додала, що його батьки чекають у вітальні.
— Дякую, — сказала Сейра.
Замість того, щоб повернути ліворуч, вона пішла праворуч, заплуталась у лікарняних коридорах і мусила вибиратись назад.
У вітальні їй різонули очі яскраві, соковиті кольори. Там сиділо кілька чоловіків і жінок, утупивши очі чи то в пошарпані журнали, чи то в простір перед себе. Від ліфту прийшла сива жінка, віддала свою перепустку подрузі, а сама сіла на її місце. Подруга пішла, клацаючи високими підборами. Решта відвідувачів сиділи далі, чекаючи нагоди провідати своїх хворих: хто батька, якому видалили камінці із жовчного міхура, хто матір, у якої лише три дні тому виявили невелику пухлинку під однією груддю, хто товариша, якого двигнуло на роботі паровим молотом. На всіх обличчях, мов ретельно накладений грим, лежав позірний спокій. Тривога була прибрана під його поверхню, як ото сміття, зметене під килимок біля порога. Сейру знов почало огортати відчуття, ніби все навколо якесь нереальне. Десь приглушено дзеленчав дзвоник. У коридорі ледь чутно порипували чиїсь каучукові підошви… Коли Джонні йшов від неї, він був цілий і здоровий. Годі уявити собі, що тепер він десь в одній із цих цегляних башт, лежить і вмирає.
Містера і місіс Смітів вона впізнала одразу. Спробувала пригадати їхні імена — і в першу хвилю не змогла. Вони сиділи разом майже в кінці кімнати і, на відміну від інших, ще не встигли звикнути до того, що так нагло вдерлось у їхнє життя.
Мати Джонні сиділа, поклавши пальто на стілець позад себе, і стискала в руках Біблію. Губи її ворушились у безгучному читанні, і Сейра згадала, як Джонні сказав, що його мати дуже побожна, і в пам’яті спливли такі його слова: «Може, аж занадто побожна, з тієї великої верстви, що простерлася між трясунами й приборкувачами змій». Містер Сміт (Герб, згадала вона, його звуть Герб) тримав на колінах один з тих лікарняних журналів, але дивився не в нього. Він дивився за вікно, де вогниста новоанглійська осінь прокладала собі дорогу в листопад і далі в зиму.
Сейра підійшла до них.
— Ви містер і місіс Сміти?
Вони звели очі на неї, і обличчя їхні напружились у передчутті чогось страшного. Руки місіс Сміт ще міцніше стиснули Біблію, розгорнуту на Книзі Йова, так що аж побіліли кісточки пальців. Молода жінка перед ними не мала на собі білого халата, але в цю мить їм було однаково. Вони чекали останнього удару.
— Так, ми Сміти, — тихо озвався Герб.
— Я — Сейра Брекнелл. Ми із Джонні добрі друзі. Як тепер кажуть, зустрічаємося. Можна я сяду?
— Подруга нашого Джонні? — спитала місіс Сміт різким, майже осудливим тоном.
Інші відвідувачі швидко озирнулись і знову втупили очі в свої пошарпані журнали.
— Так, — підтвердила Сейра. — Подруга вашого Джонні.
— Він ніколи не писав нам, що в нього є дівчина, — сказала місіс Сміт тим самим різким тоном. — Ніколи, ні слова.
— Тихше, мати, — мовив Герб. — Сідайте, міс… Брекнелл, так?
— Сейра, — сказала вона з вдячністю в голосі й сіла на стілець. — Я…
— Ні, ніколи не писав, — правила своєї місіс Сміт. — Мій син завжди шанував бога, але, мабуть, останнім часом трохи відійшов від нього. А Господь бог, щоб ви знали, карає зненацька. Ось чому відступництво таке небезпечне. Не знаєш ні дня, ні години…
— Вгамуйся, — сказав Герб.
Люди знов озиралися на них. Герб пронизав дружину суворим поглядом. Віра якусь хвилю з викликом дивилася на нього, але його погляд не пом’якшав, і вона опустила очі. Вона вже згорнула Біблію, та її пальці неспокійно совались по обрізу книги, наче вона прагнула знов поринути в нетрі буремного життя Йова, що зазнав стільки лиха й знегод, так що вона цілком могла порівняти його гірку долю зі своєю власною та синовою!
— Учора ввечері я була з ним, — сказала Сейра.