Мiстер Мерседес
Шрифт:
– Я зважую, чи не стати «Хранителем ваги» [82] .
Піт киває.
– Йо? Я зважую, чи не стати священиком.
– Та ну тебе нахер. А як там щодо Мерседес-Кілера?
– Ми все ще опитуємо мешканців того району, де жила Трелоні – фактично, саме там і перебуває зараз Ізабель, – але мене б дуже вразило, якби вона чи хтось інший натрапив на живий слід. Іззі не стукається в жодні двері, в які ми по півдесятка разів уже не стукалися раніше. Той парубок украв шикарну бричку Трелоні, виїхав з туману, зробив свою справу і знов заїхав у туман, кинув машину, а далі… нічого. Не кажи навіть про ВайЕй Цицьки, насправді це цей Мереседесівець удачливий, як той чорт. Якби він спробував утнути цей свій трюк бодай на годину пізніше, там уже перебували б копи. Для контролювання натовпу.
82
«Weight Watchers» – заснована в Нью-Йорку 1963 р. компанія, яка пропонує різноманітні продукти й індивідуально-гуртові програми (проводяться зустрічі для обміну досвідом, як у «Анонімних Алкоголіків») для схуднення; наразі працює в 30 країнах.
– Знаю.
– Ти гадаєш, що й він це знав, Біллі?
Ходжес похитує туди-сюди долонею, показуючи, що тут важко щось сказати. Можливо, якби він вв’язався з Містером Мерседесом в розмову на тому вебсайті «Блакитна Парасолька», то запитав би.
Цей смертоносний мудак міг втратити керування машиною, коли почав збивати й давити людей, але цього не трапилося. Німецька інженерія – найкраща в світі, так каже Ізабель. Хтось міг би вискочити на капот і заблокувати йому бачення, але ніхто цього не зробив. Під машину міг залетіти й застрягти там якийсь зі стовпчиків, що тримали стрічку «НЕ ПЕРЕТИНАТИ», але й цього не трапилось. А ще хтось міг його побачити, коли він поставив машину за тим складом і вже без маски вилазив з неї, але й там його не бачив ніхто.
– Тоді було п’ята двадцять ранку, – нагадує Ходжес, – та навіть й опівдні у тому місці майже так само пусто.
– Бо зараз рецесія, – мовить задумливо Піт Гантлі. – Йо, авжеж. Можливо, половина людей, які раніше працювали у тих складах, стояли перед Міським Центром, чекаючи початку того проклятого ярмарку робочих місць. Не сахайся іронії, це корисно для кров’яного тиску.
– Отже, ви нічого не маєте.
– Справа мертвіша мертвого.
Приносять Ходжесів торт. Пахне він гарно, а смакує ще краще.
Коли офіціант відходить, Піт нахиляється через стіл:
– Я собі, як кошмар, уявляю, що він зробить таке саме знову. Що з озера напливе черговий туман і він зробить таке саме знову.
«Він запевняє, що не робитиме, – думає Ходжес, доправляючи виделкою собі до рота черговий шматочок казкового торта. – Він запевняє, що “абсолютно не прагне” цього. Він каже, що “досить означає досить”».
– Те саме або щось інше, – каже Ходжес.
– У мене сталася страшенна сутичка з дочкою в березні, – каже Піт. – Жахлива сутичка. У квітні вже ні разу з нею не бачився. Вона пропустила всі обумовлені вікенди.
– Йо?
– Угу. Вона хотіла піти подивитися конкурс чірлідерок. «Збуди фанк» – так він, здається, називався. Практично кожна школа штату брала в ньому участь. Ти ж пам’ятаєш, як Кенді завжди скажено захоплювалася чірлідерками?
– Йо, – каже Ходжес. Він цього не пам’ятає.
– Ще коли їй було рочків чотири чи шість, вона собі зажадала маленьку плісовану спідничку, так ми її потім з неї зняти не могли. Дві матері сказали, що поведуть туди своїх дівчат. А я сказав Кенді – ні. Ти розумієш чому?
Звісно, Ходжес розумів.
– Бо той конкурс проводився в Міському Центрі, ось чому. Я собі в уяві буквально побачив, як з тисяча твінібоперок [83] разом зі своїми матусями товчуться перед будівлею, чекаючи, коли відкриються двері, замість світанку сутінки, але ж ти знаєш, увечері туман теж наповзає від озера. Я буквально побачив, як той членосмок летить на них черговим вкраденим «мерседесом» – або якимсь йобаним «гамером» цього разу, – а діти і їхні матусі просто так там і стоять, задивились на фари, наче ті оленята. Тому я сказав «ні». Біллі, чув би ти, як вона на мене кричала, але я все одно сказав «ні». Вона не розмовляла зі мною весь цей місяць і далі б не розмовляла, якби Морін її туди не повела. Я казав Мо: «Ні в якому разі, навіть не смій», а вона мені: «Ось тому-то я й розлучилася з тобою, Піте, бо втомилася повсякчас чути оце твоє ні в якому разі та навіть не смій». Ну й, звичайно ж, нічого там не трапилось.
83
Tweenybopper (сленг) – школярки 9–15 років, які жадібно стежать за життям великих і місцевих знаменитостей, імітуючи на своєму рівні їхню манеру поведінки, одяг тощо.
Він допиває залишок пива, потім нахиляється вперед знову.
– Я сподіваюся, багато людей буде разом зі мною, коли ми його схопимо. Якщо я запопаду його сам-один, я готовий його вбити вже тільки за те, що він розсварив мене з дочкою.
– То чому сподіваєшся на багато людей?
Піт задумується, а потім з запізненням усміхається:
– Тут ти маєш рацію.
– Ти задумуєшся коли-небудь про місіс Трелоні? – питається Ходжес ніби між іншим, хоча сам він багато думав про Олівію Трелоні, відтоді як той анонімний лист сковзнув до нього крізь щілину для пошти. І навіть ще до того. У безрадісний час після виходу на пенсію вона йому навіть снилася кілька разів. Те її довге обличчя… обличчя зажуреної коняки. Того типу обличчя, що ніби каже «ніхто мене не розуміє» та «весь світ проти мене». З усіма тими грошима і досі не піддатними обчисленню благословеннями її життя, починаючи зі свободи від зарплатні. Минули роки й роки, відтоді як місіс Т. мусила контролювати свої видатки чи перевіряти автовідповідач щодо дзвінків від колекторів, але вона все ще могла підраховувати прокляття, укладати довгий список з погано зроблених зачісок та грубощів з боку обслуговувального персоналу. Місіс Олівія Трелоні, в її безформних сукнях з викотом човником, і ті її «човники» завжди кособочило або на правий, або на лівий борт. Ті її водянисті очі, що, здавалося, завжди перебувають на межі сліз. Нікому вона не подобалася, включно з детективом Першого класу Кермітом Вільямом Ходжесом. Нікого не здивувало, включно з тим самим, вищезгаданим, детективом Ходжесом, коли вона вбила себе. Восьмеро загиблих людей – не кажучи вже про набагато більше покалічених – то був завеликий вантаж для будь-якої совісті.
– Думаєш про неї й зараз? – питається Піт.
– Чи правду, врешті-решт, вона казала? Про той ключ.
Піт здіймає брови.
– Вона вважала, що каже правду. Ти знаєш це так само добре, як і я. Вона себе так сильно в цьому переконала, що могла б пройти тест на детекторі брехні.
Так воно й є, і Олівія Трелоні не стала сюрпризом для них обох. Бозна-скільки вони бачили таких, як вона. Професійні кримінальники поводилися винуватими, навіть коли вони не вчиняли того злочину чи злочинів, за які їх притягали на допит, бо збіса добре вони про себе знали, що в чомусь таки винні. Солідні громадяни в це просто не можуть повірити, і коли хтось із таких нервував під час допиту перед висуненням обвинувачення, Ходжес знав, що навряд це через те, що там була якось задіяна вогнепальна зброя. Ні, в таких випадках зазвичай ішлося про машину. «Я думав, там був собака, що я його переїхав», – здебільшого казали вони, і неважливо, що насправді вони могли бачити в люстерко заднього огляду після жахливого подвійного гупання, вони вірили у своє.
Просто якийсь собака.
– Просто загадуюся, от і все, – каже Ходжес. Сподіваючись, що він здається задумливим, а не настирливим.
– Нумо, Біллі. Ти ж бачив те, що й я бачив, і в будь-який час, коли тобі забажається щось точніш пригадати, ти можеш прийти у відділок і переглянути ті фото.
– Припустимо.
З кишені Пітового спортивного піджака «Менз Верхаус» [84] звучать перші такти «Ночі на Лисій горі» [85] . Він виловлює звідти телефон, дивиться на нього й каже:
84
«Men’s Wearhouse» – заснована 1973 року компанія, що спеціалізується на продажу суто чоловічого одягу, взуття та аксесуарів; гасло: «Вам сподобається, як ви виглядаєте. Я це гарантую».
85
«Ніч на Лисій горі» (1867) – симфонічна сюїта російського композитора М. П. Мусоргського (1839–1881).
– Я мушу прийняти цей дзвінок.
Ходжес робить жест «не відмовляй собі ні в чому».
– Алло? – Піт слухає. Очі в нього розширюються, і він підводиться так швидко, що мало не валиться його стілець. – Що?
Перестають їсти й озираються інші гості ресторану. Ходжес дивиться з цікавістю.
– Йо… йо! Я там буду. Що? Йо, йо, окей. Не чекайте, їдьте зараз же.
Він різко заклацує телефон і сідає знову. Раптом спалахнули всі його вогні, й цієї миті Ходжес йому страшенно заздрить.