Мiстер Мерседес
Шрифт:
– Мені варто обідати з тобою частіше, Біллі. Ти мій щасливий чар і завжди ним був. Ми про це балакали, от воно й трапилось.
– Що? – сам думаючи: «Це Містер Мерседес». Думка слідом за цією кумедна й жалюгідна: «Він же мусив належати мені».
– Це телефонувала Іззі. Вона щойно отримала дзвінок від полковника з поліції штату, з округу Віктор. Десь з годину тому один єгер помітив чийсь кістяк у старому гравійному кар’єрі. Той кар’єр на відстані менше двох миль від літнього будиночка Донні Дейвіса на озері, і вгадай, що? На тому кістяку, схоже, є рештки якоїсь сукні.
Він простягає понад столом долоню. Ходжес ляскає по ній своєю п’ятірнею.
Піт повертає телефон собі до обвислої кишені й дістає гаманець. Ходжес трусить головою, навіть не намагаючись себе дурити щодо того, що він відчуває: полегшення. Грандіозне полегшення.
– Ні, це пригощав я. У тебе там зустріч з Ізабель, правильно?
– Так.
– Тоді катай.
– Окей. Дякую за ланч.
– Ще одне запитання… є якісь новини про Шляхового Джо?
– Він належить поліції штату, – каже Піт. – А тепер ще й фебеерівцям. Усі їм раді. Що я чув, так це те, що вони не знайшли нічого. Просто чекають, коли він зробить те саме знову, і сподіваються, що їм пощастить.
Він кидає погляд собі на годинник.
– Іди, іди.
Піт вирушає, зупиняється, повертається до стола і смачно цілує Ходжеса в лоб.
– Чудово було побачитись з тобою, серце моє.
– Геть звідси, – каже йому Ходжес. – Люди подумають, що ми коханці.
Піт зблискує шахрайською посмішкою, а Ходжес думає про те, як вони інколи любили себе називати: Небесними Гончаками [86] .
І загадується, чи чутливий у нього досі нюх.
86
Алюзія на поему англійського поета Френсіса Томпсона (1859–1907) «Небесний гончак» (1893) про гонитву Бога за всіляко вислизаючою в бік гріха людською душею, яка поважно вплинула на англо-американське містичне мистецтво.
Повертається офіціант запитати, чи потрібно що-небудь ще. Ходжес було відкриває рота, щоб сказати «ні», а тоді замовляє чергову чашку кави. Йому просто хочеться ще посидіти тут якийсь час, смакуючи подвійну удачу: це виявився не Містер Мерседес, але це виявився Донні Дейвіс, самозакоханий членосмок, який убив власну дружину, а потім наказав своєму адвокату встановити нагороду за інформацію, яка приведе до її місцеперебування. Тому що, о Боже-Ісусе, він так сильно її кохає і все, чого він хоче, це щоб вона повернулась додому і вони могли розпочати все наново.
Йому також хочеться подумати про Олівію Трелоні й украдений «мерседес» Олівії Трелоні. У тому, що його дійсно було вкрадено, ніхто не сумнівається. Але, попри всі її заперечення у зворотному, ніхто не сумнівається, що саме вона полегшила крадієві його справу.
Ходжес пам’ятає ту справу, про яку їм розповідала тоді тільки-но прибула із Сан-Дієго Ізабель Джейнз, яку вони швиденько підключили до з’ясування мимовільної ролі місіс Трелоні в побоїщі перед Міським Центром. В історії Ізабель ішлося про вогнепальну зброю. Вона розповідала, як її з напарником викликали до однієї сім’ї, де дев’ятирічний хлопчик на смерть застрелив свою чотирирічну сестричку. Діти гралися з автоматичним пістолетом, що його в себе на бюро залишив їхній батько.
– Батьку обвинувачення не висунули, але він нестиме в собі цей тягар все життя, – сказала вона. – Тут буде така сама історія, ось почекаймо й побачимо.
Це було за місяць чи, може, менше до того, як та Трелоні наковталась пігулок, але всім, хто були зайняті в справі Мерседес-Кілера, на це виявилося начхати. Для них – і нього – місіс Т. була всього лиш багатою пані, що жаліла тільки саму себе, відмовляючись визнати власну роль у тому, що трапилось.
Той «Мерседес SL» було вкрадено з центру міста, де він тоді стояв, хоча місіс Трелоні, вдова свого заможного чоловіка, що помер від раку, жила в Цукрових Пригірках – передмісті, такому ж солодкому, як його назва, де чимало перекритих брамами під’їзних алей вели до претензійних чотирнадцяти-двадцятикімнатних «палаців». Ходжес виріс в Атланті, і кожного разу, коли він проїжджав машиною через Цукрові Пригірки, йому згадувався той шикарний район Атланти, який зветься Бакхед [87] .
87
Buckhead – район у північній частині столиці штату Джорджія та одному з найбагатших міст світу Атланті.
Елізабет Вортон, стара мати місіс Трелоні, жила в квартирі – дуже гарній квартирі, з кімнатами великими, як обіцянки кандидата-політика, що містилася у кварталі кондомініумів вищого класу на Озерній авеню. У тій хатці було достатньо місця, щоб там постійно жила доморядниця, і тричі на тиждень туди приходила приватна сиділка. Місіс Вортон мала прогресуючий сколіоз, і саме прописаний їй оксиконтин [88] поцупила з домашньої аптечки її дочка, коли вирішила відійти.
88
«OxyContin» – нове покоління оксикодону, опіоїдного болетамувального препарату, розробленого у 1916 році німецькою фірмою «Баєр» на заміну знятому з виробництва героїну.
Самогубство доводить вину. Ходжес пам’ятає, як це сказав лейтенант Моріссі, але сам Ходжес завжди мав щодо цього сумніви, а останнім часом ці сумніви стали дужчими, ніж будь-коли. Що він знає тепер, так це те, що вина – не єдина причина, через яку люди вчиняють самогубство.
Інколи тебе просто нудить від денних телепередач.
Двоє копів у патрульному автомобілі знайшли той «мерседес» приблизно за годину після бійні. Він стояв поза одним із тих складів, що громадилися вздовж берега озера.
Величезний асфальтований двір заповнювали іржаві контейнери, вони стирчали довкола, немов моноліти острова Пасхи. Між двома такими контейнерами й стояв безжурно той сірий «мерседес». Коли туди прибули Ходжес з Гантлі, у дворі складу вже перебувало п’ять поліцейських машин, дві з них поставлені ніс до носа за заднім бампером «мерседеса» – немов копи побоювалися, що цей великий сірий седан сам собою заведеться, як той «Плімут» у старому фільмі жахів, і втече [89] . Густий туман тоді вже перетворився на дрібний дощ. Дахові блимавки патрульних машин висвітлювали його крапельки конфліктуючими спалахами синього світла.
89
Мається на увазі фільм «Кристина» (1983) за однойменним романом Стівена Кінга того ж року, де йдеться про машину марки «Плімут», що діє, як самостійна, ревнива, цілеспрямована на вбивство жива істота.
Ходжес із Гантлі вирушили до купки патрульних. Піт Гантлі говорив з тими двома, які знайшли машину, а Ходжес тим часом її обдивлявся. Передок у «SL500» було лише злегка пом’ято – ота уславлена німецька інженерія, – але капот і лобове скло були заляпані загуслою кров’ю. У радіаторі застряг, тепер уже задубілий від крові, рукав чиєїсь сорочки. Пізніше з’ясується, що він належав одному з постраждалих на ім’я Оґаст Оденкьорк. Було там також ще дещо. Щось, що блищало навіть у цьому бляклому вранішньому світлі. Щоб краще роздивитися, Ходжес присів на одне коліно. Він так і перебував у цій позі, коли до нього приєднався Гантлі.