Мої і чужі таємниці
Шрифт:
Це було непогане припущення. У Лесика голова таки варить. Та Лесик недооцінив учених. Коли вони ведуть розкопки, їх ніхто не одірве від роботи.
— Ні, не відгадав, — сказав я. — До того ж, якби на нашій вулиці знайшли хоч кісточку мамонта, про це негайно написали б у газеті і повідомили по радіо. А яка б це була таємниця?
— Правильно, — змушений був погодитися Лесик. — Як це я не подумав?
— Ти уяви щось зовсім неймовірне, — порадив я.
Тепер Лесик замислився аж на три хвилини, і ми мовчки йшли до школи.
— Хто
Це було справді неймовірне припущення. Шпигунів я, крім як у кіно, ніде в житті не бачив. Я зрозумів, що завів Лесика на хибний шлях.
— Знову не відгадав, — сказав я. — Але не журись, — підбадьорив його. — У тебе ще є шанси. Тільки попереджаю, що ця таємниця не пригодницька, а фантастична.
— Що ж ти мені зразу не сказав? — обурено вигукнув Лесик. — Я тобі вже б сотню таємниць відгадав!
І справді, він дуже легко придумав фантастичну таємницю.
— Твій батько виграв на лотерейний квиток “Москвича”!
А я втретє засмутив його:
— Ні, не відгадав. Але не журись: навіть з трьох тисяч разів ти б її не відгадав. Навіть якби цілий день відгадували її усією ланкою, все одно нізащо не відгадали б!
— Невже ти мені нічого не скажеш? — докірливо мовив Лесик. — А ще друг!
— Ми ж домовились, — нагадав я. — Після уроків розповім.
Але ці слова Лесика допекли.
— Потрібні мені твої таємниці! — мовив він. — Пхе! До кінця уроків ми з хлопцями самі відгадаємо.
— Ну й відгадуйте! — теж розсердився я, бо саме цієї миті мені закортіло все йому розповісти. І я б все йому виклав, якби він не почав мене лаяти. Отак все у мене чомусь виходить навпаки.
“Коли такі розумні, хай відгадують самі, — зловтішне подумав я. — Хай мучаться і страждають. Зрештою, я теж страждав! Все одно не відгадають і після уроків прибіжать до мене. А я тим часом подивлюся, чи є у них фантазія”. Отак розмовляючи, навіть не помітили, як прийшли до школи. Лесик одразу зібрав хлопців у куток, і вони почали шепотітися, Я прекрасно знав, про що вони шепочуться.
Лесик, певно, сказав:
— Толя хвалиться, ніби у нього є неймовірна таємниця. І ще каже, ніби ми її нізащо не відгадаємо.
— Пихи у нього багато! — сказав Боб.
А Юрко запитав:
— І звідки він бере таємниці?
А Сашко сказав:
— Треба його перевиховати. Відгадаємо таємницю, і все! Хай знає, що уся сила в колективі.
Можливо, вони не зовсім так домовлялися. Я ж не чув їхньої розмови. Та коли почався урок, всі вони почали відгадувати мою таємницю. Сидять такі задумливі-презадумливі, розумні-прерозумні, хоч картину малюй “Відмінники наполегливо оволодівають знаннями”. Сидять вони і пишуть мені записки з відгадками. За день у мене зібралося тих записок повний портфель. І зараз я їхні деякі відгадки перепишу:
“Побачив на снігу сліди снігової людини. Юр.”.
“Дістав довідку
“Виміняв на товкучці за кишеньковий ліхтар уламок Тунгуського метеорита. Б.”.
“Був на кіностудії на перегляді кінокомедії Чарлі Чапліна. С.”.
“Поздоровкався на вулиці з космонавтом Павлом Поповичем. Юр.”.
“Не спав уночі і бачив повне затемнення Місяця. С.”.
“Невже вліпив Зінці у щоденник одиницю? Л.”.
“Навчився стояти на голові. Б.”.
“Викопав підземний хід від дому до школи. Юр.”.
Але в останні хвилини останнього уроку Лесик випередив усіх, бо він вигадав найбезглуздіше:
“Закохався у Зіну. От! Хто сьогодні хотів з нею здоровкатися? Л.”.
Тепер ви самі переконалися, що хлопці нічого не відгадали. Вони й близько не ходили коло справжньої таємниці. Тому після уроків вони почекали, поки я одягнуся, і разом зі мною вийшли зі школи.
— Ну, кажи, — похмуро нагадав мені Лесик. — Уроки закінчилися.
Я таємниче, змовницьки прошепотів:
— Вмієте тримати язик за зубами?
— Могила! — ледь чутно відповіли хлопці.
Я озирнувся. Крім нас, нікого на вулиці не було.
Тоді я урочисто повідомив:
— Так-от: У МЕНЕ ЖИВЕ НЕВИДИМКА!!!
Розділ 15
КОЛЕГИ
Не розповідатиму, що було одразу. Про це ви самі можете здогадатися. Розповім, що було далі.
Наступного дня Лесик, Сашко, Юрко і Боб точно о дев’ятій годині ранку прийшли до мене. Вони були насторожені і з подивом озиралися на всі боки, наче ніколи в житті не заходили до мене.
Невидимка мовчав. Очевидно, він нишком стежив за хлопцями.
— Роздягайтеся і сідайте, — наказав друзям я. — Зараз я буду знайомити вас з Невидимкою.
Хлопці слухняно роздяглися, акуратно повісили свої пальта і тихенько посідали.
Я сказав, звертаючись у простір:
— Товаришу Невидимко, дозвольте познайомити вас із моїми друзями. Оце Лесик Баглій…
Тієї ж миті Лесик скочив на ноги. На його обличчі блукала розгублена усмішка, очі блищали, а вуха навіть почервоніли.
Він непевно простяг перед собою руку і раптом зніяковіло опустив її і засунув у кишеню.
— Оце наш ланковий Сашко Усенко, отой у светрі — Юрко Бублик, а це — Боб Скорик.
Я замовк.
І тут заговорив Невидимка. Хоч хлопці до цього приготувалися, але все одно здригнулися. Справді, це просто моторошно — слухати голос із повітря. А що з ними було б, якби вони знайомилися з Невидимкою без усякої підготовки, як це колись довелося мені? Перелякалися б на смерть!
А Невидимка говорив притишеним голосом, щоб хлопці швидше до нього звикли.
— Мої юні друзі! — говорив він. — Я дуже радий, що познайомився з вами. Вибачте, що я не потиснув вам руки. Але, на мій погляд, потискувати руки — віджилий і антисанітарний звичай.