Мої і чужі таємниці
Шрифт:
Після школи я два роки торгував на Хрещатику газованою водою. Швидко став місцевою знаменитістю, бо ніхто з моїх конкурентів не відраховував здачі повільніше за мене.
Біля мого кіоску завжди утворювалася величезна черга. Люди здіймали мене на глузи. А початкуючі фейлетоністи міської газети приходили гострити на мені свої сатиричні пера.
Через два роки мене з ганьбою звільнили з роботи, як колись потурили із школи.
Але невдовзі я знайшов собі тихий притулок.
Я влаштувався на роботу в артіль інвалідів і
В артілі я швидко став справжнім чемпіоном по збиранню різного мотлоху, бо такого своєрідного голосу, як у мене, не було ні в кого.
Вдень я ходив затишними вулицями нашого прекрасного міста і волав під вікнами хатніх господарок:
— Ножі гостримо! Ножі гостримо!
А ввечері полохав тишу не менш дикими зойками:
— Старі речі! Старі речі!
Я щомісяця вдвічі, а то й утричі перевиконував виробничі завдання, бо кожен громадянин вважав своїм обов’язком влучити в мене утильсировиною. Навіть хворі збирали останні сили і піднімалися з ліжка, коли чули мій голос.
І от настав час, коли товариші по роботі відсвяткували мій ювілей, подарували мені іменний будильник і спровадили на заслужений відпочинок.
Я почав тихо жити на самоті. Та весь час відчував, що мені чогось бракує. Але чого? Адже я досяг мети, до якої поривався усе своє життя!
Вночі мене мучили страхітливі видіння, від яких волосся ставало сторч навіть на спині.
Мені снилося, ніби я глупої ночі приходжу на цвинтар, тиняюся, мов неприкаяний, між тісними рядами могил і роздираю нічну тишу огидним голосом:
— Ножі гостримо! Старі речі!
На мій заклик у срібному місячному сяйві підводяться з-під землі зелені мерці і, стогнучи, прицільно кидають у мене трухлявими кістками…
Я прокидався весь заціпенілий від жаху і злякано міркував під тоненькою ковдрою — що б це могло означати? І ось тими ночами я почав розуміти, що занапастив своє життя.
Я думав: мешкаю сам, нічим не цікавлюся, не спілкуюся з людьми. Раніше громадськість намагалася зробити з мене суспільне корисну одиницю, а я чинив їй хоч і пасивний, але опір. Оцією, на перший погляд, непомітною боротьбою і були по самі вінця заповнені мої дні. А тепер цього нема, і в моєму житті з’явилася жахлива порожнеча. Зникла мета усього мого життя!
Я вважав, що вийшов переможцем у поєдинку із цілим світом, а виявився переможеним.
І нині люди дивляться на мене з такою ж байдужістю, як на стару діряву калошу.
Люди забули про мене — ось у чому моя трагедія. Та й чим би я міг їх зацікавити, коли порівняно зі мною навіть прадавній троглодит здався б геніальним професором?
— Ось тобі, ось! — мстиво кричав я і сухими старечими кулаками гамселив по лисій, як достигла диня, голові. — Ось тобі, старий дурню! Ось тобі за пластилін! Ось тобі за газовану воду! А це — за ножі й старі речі! А зараз в ім’я твого. світлого майбутнього ми повторимо екзекуцію. Ось тобі, ось!
Віднині
“А ким бути?” — замислився я, наче школяр-випускник. І раптом побачив себе в академічній мантії серед колб і реторт — сиджу і пильно вдивляюся в окуляр мікроскопа, а лабораторну тишу порушує тільки бій атомного хронометра. Вирішено: буду вченим!
Та в школу й цього разу не пішов. Для поступового шкільного навчання у мене було мало часу: у будь-який мент могла прийти стара з косою, взяти мене за вислугу років і поставити в моїй біографії останню крапку.
Ось чому я й поспішав, як спринтер на стометрівці, — за один рік подолав усі бар’єри десятирічки і фінішував біля столу приймальної комісії університету.
Та це був невдалий фініш. Не зарахували мене з двох причин: по-перше, я не мав атестата зрілості, по-друге, у вищі учбові заклади приймають лише молодих осіб віком до тридцяти п’яти років.
Але я не впав у розпач і почав штурмувати висоти науки самотужки. Ковтав підручники з такою ж жадобою, з якою спрагла цілина ковтає скупі краплі теплого червневого дощу. Навіть спати лягав з книжками.
За два роки я проковтнув сотні томів сконденсованих знань і тисячі склянок чорної кави. А на третій рік побачив, що на світі вже немає такої галузі знань, яку б я не перетравив так само грунтовно, як голодний удав перетравлює кроликів. Тоді й відчув могутні поштовхи пробудженої думки, озброєної новітніми знаннями і сміливими гіпотезами.
Незвичайні задуми клекотіли в моєму мозку, як кипляча лава у вулкані, і шукали виходу, щоб шугонути у світ.
Я чітко усвідомлював, що найближчим часом мушу подарувати людству щось грандіозне, нечуване і небачене.
Але що?
Я на секунду замислився, і раптом мене осяяло.
— Еврика! — вигукнув я і з головою поринув у карколомні розрахунки.
Я надумав, не мало не багато, повернути вісь обертання Землі таким чином, щоб на всій земній кулі утворився сталий тропічний клімат.
Геть морози! Хай згине ожеледь! Хіба не було б чудово, якби в розкішних джунглях Київщини замість вовків бігали леви, а в гарячому золотому піску міського пляжу вилежувалися здоровенні крокодили та алігатори? В моїй збудженій уяві малювалися казкові картини…
За одну ніч, сповнену шаленої розумової і фізичної праці, я закінчив усі необхідні розрахунки і вранці прийшов по міськради:
— Дайте мені точку опори, і я переверну земну кулю!
— Ваша пропозиція не оригінальна, — повідомили мене тамтешні експерти. — Ще двадцять два століття тому точнісінько з такою ж пропозицією приходив сіракузький вчений Архімед.
— І що йому відповіли? — схвильовано запитав я.
— Йому, як і вам, відмовили…
Я повернувся додому, сів за стіл, на секунду замислився, і раптом мене знову осяяло.