Мої і чужі таємниці
Шрифт:
За сигналом сивобородого воїни підхопилися і спритно побігли від вогню.
Вогонь люто кинувся навздогін, все нарощуючи свій страшний темп. Люди шубовснули у річку і перепливли на той бік. Вогонь добіг до річки і безсило зашипів, одступаючи від свого споконвічного ворога.
Настала ніч.
А разом з нею впала на спраглу землю злива.
Потоки води били в шиплячий від жару грунт, змиваючи сірий попіл. Крислаті блискавки краяли небо на шматки.
В їхніх безперервних спалахах можна було помітити самотній величезний стрімчак, що стояв посеред обвугленого степу.
Уранці
А посеред мертвого степу стояла велетенська піраміда.
З тихими, тужливими співами до піраміди наближалася дивна процесія.
Попереду йшов сивобородий дід. За ним ланцюжком воїни. Позаду жінки і діти.
Руки у всіх благальне підняті вгору.
Ось люди наблизились до піраміди і почали поволі її обходити. Нарешті вони утворили замкнене коло, центром якого стала піраміда.
Тоді всі зупинилися і впали ниць, простягаючи руки до лискучого металевого велета.
Вони чекали, коли сонцесяйний бог вийде з вогняної колісниці.
А зсередини піраміди на них уважно дивилися люди. Вони не були схожі на суворих володарів степів, їхні великі, глибокі очі спалахували зеленими вогнями. З широких плечей спадав донизу пурпуровий одяг.
Тишу порушували тільки металеві голоси роботів:
— Склад повітря…
— Вологість…
— Атмосферний тиск…
Серед космонавтів була жінка.
— Командир не помилився, — сказала вона, — на Третій є розумне життя!
— На жаль, тільки первісне суспільство, — мовив один з космонавтів. — Вони навіть не розуміють, хто ми і звідки взялися. У них немічна психіка.
— Овва. Ти не помітив головного, — заперечила йому жінка. — Дивись: вони такі, як і ми… Це щастя — знайти у космосі братів по розуму!
— Ми наперед знаємо, що подумають і що зроблять вони, але жоден з них анітрохи не зрозуміє нас.
— Ти теж, коли був малий, не розумів дорослих!
— Ми потребуємо допомоги. Ми зустріли цивілізацію, але вона не в змозі допомогти нам. З чого ж нам радіти? Адже дальший політ без переустаткування реактора неможливий. А щоб переустаткувати реактор, треба створити атомну індустрію. Хто може сказати, скільки треба часу на те?
— П’ятдесят обертів Третьої навколо світила, — пролунав спокійний і впевнений голос.
Людина, яка несподівано, але так вчасно увійшла до каюти, своєю відповіддю поклала край суперечкам. З тої виняткової уваги, з якою зустріли його слова, можна було зробити безпомилковий висновок, що це й є командир космонавтів.
— Електронні машини вже склали програму потрібних робіт і підрахували час, необхідний для їх виконання, — пояснив він. — Завтра вранці роботи-дослідники вийдуть на поверхню. — Він обернувся до жінки. — А це справді щастя — зустріти в безмежжі Всесвіту братів, хай ще й некмітливих.
— Ми подаруємо людям наші знання! — вигукнула жінка. — Вони стрибнуть через тисячоліття!
Командир сумно посміхнувся і заперечливо похитав головою.
— Ні, Іоа, цього ми не зробимо, — сказав він. — Щоб стати нарівні з братами Всесвіту, людям треба пройти важкий шлях страждань і боротьби, самотужки долаючи кожну фазу свого суспільного розвитку. Тільки тоді вони одержать наші знання, коли побудують
Події на екрані прискорилися.
Ось космонавти вперше ступили на поверхню Землі…
На березі моря росте їхнє прекрасне селище.
Невтомні роботи вгризаються в землю, шукаючи її скарби…
Під землею все більше розгалужуються галереї універсального заводу-автомата…
Та ось картина змінилася. На екрані з’явилися мідні горби великої пустелі…
Розділ 4
ПОСЛАНЕЦЬ З ТА-КЕМТУ
Пістряві занавіски були відхилені з усіх вікон. Але слабкий вітерець не приносив прохолоди. Він обпікав гарячим подихом великої пустелі. Золотаві горби ніби поділили світ на два кольори: блакитний — неба і жовтогарячий — пустелі. Темні обриси кипарисів виразно вимальовувалися на цьому сліпучому тлі.
Стрункий голомозий чоловік у білому, майже прозорому вбранні, що вільно спадало з його гострих широких плечей, звичним рухом підняв тонку руку і витер білою хусткою голову.
Це була людина владна й енергійна. Тонке, наче виточене з темного дерева обличчя вражало дивним спокоєм і непохитною впевненістю.
Перед ним на розкиданих по підлозі шкурах звірів лежали ниць двоє, чекаючи наказу.
На одному з них була розкішна шкура молодої левиці, яку мав право носити тільки начальник майстрів всевладного бога знань Тота. Другий був у білій накидці, яку тримав на плечах важкий золотий ланцюг. Це була ознака великого ясновидця — верховного жерця бога сонця Ра.
Обидва жерці сторожко слідкували за кожним рухом людини, що стояла перед ними.
Голомозий ляснув у долоні, і тієї ж миті вбігло кілька служителів.
— Одяг! — владно наказав голомозий.
Незважаючи на страшну спеку, цей наказ нікого не здивував.
Служителі зі звичною спритністю вкрили його гладку голову легким париком, а парик — смугастим ворсистим чохлом-пшентом. Потім до підборіддя приставили подовжений твердий футляр, що замінював та імітував бороду. У такому вигляді жителі могутнього Та-Кемту (таку назву колись мав стародавній Єгипет) звикли бачити свого фараона. У такому вбранні володар володарів вирішував важливі державні справи.
Недбалим порухом фараон звільнив служителів.
— Устаньте, — промовив він до жерців.
Жерці, крекчучи, підвелися.
— Говори спершу ти, Хейнебі-Ше-Тот, слуга Носатого. [1]
Той, що в шкурі левиці, негайно заговорив:
— Молодший майстер храму Тота чекає розпоряджень, о великий доме, життя, здоров’я, сило! Це славний Джогенра, що вивчив напам’ять сорок дві книги “Душі Ра”, накреслених самим Тотом, богом чорної магії, лічби і письма, мудрого опікуна усіх мистецтв. Ніколи не зробив би такого вдалого вибору жоден інший ваш слуга, бо я користувався прихильністю вашої величності, бо я був приємний вашій величності, бо ваша величність покладалися на мене. І мудрість ваша вела мене!
1
У Стародавньому Єгипті бога знань Тота зображували у вигляді людини з головою птаха ібіса, що має довгий дзьоб.