Молой
Шрифт:
– Ти здатний іти за мною? – нарешті спромігся я вимовити. Син не відповів. Але я вловив його думку не менш виразно, ніж якби він висловив її: «А ти здатний мене вести?» На дзвіниці любої мені церкви пробамкало північ. Пусте. Таж я вже не вдома. Я став перебирати в голові, де міститься те все, в чому я маю потребу, яку улюблену річ син міг прихопити з собою. – Сподіваюся, – заговорив я, – ти не забув свого скаутського ножа, він нам може стати в пригоді. – Той ніж мав, окрім п'яти або шести лез першої необхідносте, коркотяг, консервний ключ, шило, викрутку, лапку і не знати які інші корисні штучки. Цей ніж я подарував синові з нагоди його першої нагороди за історію та географію, дисциплін, що їх з невідомих причин взаємоототожнювали у школі, де він навчався. Останній ледацюга в усьому, що стосувалося літератури й так званих точних дисциплін, син не мав собі рівні, коли йшлося про дати битв, революцій, реставрацій та інших звитяг людського роду на його повільному шляху вгору до світла, а також про кордони країн та висоту гірських вершин. Такі здобутки цілком були варті туристичного ножа. – Тільки не кажи мені, що ти лишив його вдома, – додав я.
– Звісно, ні, – відповів
– Гаразд, давай його мені, – звелів я. Син, природна річ, не відповів. Він не мав звички розуміти, про що йдеться, з першого разу. – Дай мені ніж! – загорлав я. Він дав. А що, по-вашому, він міг би зробити, бувши зі мною сам на сам уночі й без свідків? Я вчинив так тільки задля його добра, щоб не дати йому збитися на манівці. Адже там, де ніж скаута, там і серце його, хіба що він має гроші купити собі іншого, але у випадку мого сина ситуація була не така. Він ніколи не брав із собою грошей, бо не мав у них потреби. Кожну отриману монетку, які нечасто діставалися йому, він спершу клав до своєї італійської скарбнички, а потім до ощадної каси, книжечку з якої я зберігав у себе. Цієї миті він, напевне, з радістю б перерізав мені горло тим самим ножем, якого я так поважно поклав собі до кишені. Але мій син ще трохи замалий, ще трохи зам'який для великих актів справедливости. Проте час працював на нього, й він, напевне, втішав себе цим міркуванням, хоч яким був дурним. Хай там як, цього разу він стримав сльози, що до них, я знаю, він схильний. Я випростався й поклав йому руку на плече, примовляючи: – Терпіння, мій сину, терпіння. Страшним у таких завданнях є те, що, коли маєш бажання, не маєш засобів, і навпаки. – Але в цьому мій син навряд чи міг сумніватися, бідолаха, він, напевне, гадав, що лють, яка спонукала його тремтіти, викрививши риси обличчя, вгамується тільки тоді, коли він зможе вшанувати її. І ще. Атож, він, мабуть, гадає, що має душу малого Дантеса, чиї кривляння були йому знайомі, принаймні в тій формі, в якій видавництво «Hatchet» дозволило собі відтворити їх. Потім, ляснувши по його безсилій лопатці, я проказав: – Рушаймо. – Повірте, я справді рушив уперед, а мій син пошкандибав за мною. Я вирушив разом із сином, точнісінько дотримавшись даних мені інструкцій.
Я не маю наміру розповідати про різноманітні пригоди, які трапилися з нами, зі мною й моїм сином, разом і окремо, перше ніж ми дісталися до краю, де жив Молой. Така розповідь була б нецікава. Але не це зупиняє мене. В тому творі, який мене змусили писати, нецікаве все. Проте я писатиму його, як мені заманеться, аж до певної миті. А якщо він не сподобається замовникові, якщо він знайде там речі, неприємні для себе і своїх спільників, тим гірше для нас усіх, для них усіх, бо гіршого для мене вже немає. Тобто щоб сформувати собі якесь уявлення про те, мені годилося б мати більше уваги, ніж я мав. А проте я мав її більше, ніж давніше. Якщо я й брався до сумної роботи писаря, що аж ніяк не відповідала моїй вдачі, то з інших причин, ніж ті, в які можна було б повірити. Я й досі, якщо ваша ласка, корюся наказам, але вже не страх спонукає мене до цього. Що ж, я й далі боюся, та це радше наслідок звички. Я чую голос і вже не маю потреби в Ґабері, щоб він передав його мені. Бо він звучить у мені й закликає мене бути аж до кінця тим вірним слугою, яким я завжди був, завдання, що не є моїм, і терпляче виконувати свою роль, аж до її останніх гіркот і крайнощів, як я прагнув, – за доби моїх прагнень, – щоб чинили інші. І це в ненависті до свого господаря і в зневазі до його намірів. Цей голос, якщо ваша ласка, досить двозначний, і його не завжди легко дотримуватись у міркуваннях і постановах, які він висловлює. І все-таки я більш-менш дотримуюся його, я дотримуюся його в тому розумінні, що розумію його, і саме в цьому розумінні я корюся йому. А голосів, про які можна було б сказати таке, гадаю, мало. І мені здається, ніби я дотримуватимуся його й далі, хоч би що він наказував мені. А коли він замовкне, лишивши мене в сумнівах і пітьмі, я чекатиму, поки він повернеться, перше ніж робити що-небудь, нехай навіть цілий світ через свої незліченні об'єднані та одностайні органи влади наказує мені те або те, погрожуючи несказанними муками. Але сьогодні ввечері, вранці я випив трохи більше, ніж звичайно, і завтра можу бути іншої думки. І він, той голос, який я тільки починаю пізнавати, ще сказав мені, що спогад про цю ретельно виконану до самого кінця роботу допоможе мені витримувати безкінечні муки свободи і блукань. Чи означає це, що коли-небудь мене виженуть з мого дому, з мого саду, що я втрачу свої дерева, моріжки, птахів, кожен з яких знайомий мені своїм своєрідним співом і пурханням, тим, як він підлітає до мене чи тікає, коли я наближаюся; втрачу ввесь безглуздий затишок мого інтер'єру, де кожна річ має своє місце, де я маю все, що треба мати під рукою, щоб витримувати буття людиною, де мої вороги не можуть чигати на мене; чи означає це, що я прожив своє життя, щоб повчати, прикрашати, вдосконалювати, зберігати? Я надто старий, щоб утратити це все, щоб почати спочатку, я надто старий! Ну, Моране, заспокойся. Не треба ні емоцій, ні милосердя.
Я сказав, що не розповідатиму про всі злигодні шляху, який вів з мого краю в край Молоя, з тієї простої причини, що такого немає в моїх намірах. Пишучи ці рядки, я знаю, якою мірою я стаю вразливий до підозри з боку людини, що до неї, згідно з моїми інтересами, я мав би ставитись найобережніше, і тепер ще більше, ніж будь-якої іншої пори. Але я їх усе-таки написав, і то твердою рукою, тим невтомним човником, що пожирає сторінку з байдужістю стихійного лиха. Я стисло розповім тільки про деякі злигодні, бо це видається мені бажаним, крім того, я хочу дати вам уявлення, про методи моєї праці в зрілому періоді. Але перше ніж дійти до них, я розповім ту дрібку, яку я знав, покидаючи рідний дім, про Молоїв край, такий відмінний від мого. Адже однією з особливостей моєї нудної письмової роботи є те, що мені не дозволено скорочувати і прямо говорити, про що йдеться. Я знову повинен
Під Молоєвим краєм я розумію дуже обмежений регіон, адміністративні кордони якого він ніколи не перетинав і, мабуть, не перетне ніколи: чи то йому заборонено перетинати їх, чи то він не мав бажання, чи то просто не перетинав їх цілком природно внаслідок незвичайного збігу обставин. Той регіон містився на півночі відносно того куди ласкавішого регіону, де жив я, і складався з агломерації, яку ніхто не називав містечком, тоді як інші бачили в ній тільки село, й околиці сільської місцевости. Те містечко, або село, скажімо про це одразу, мало назву Балі й разом з залежними від нього територіями займало щонайбільше п'ять або шість квадратних миль. У розвинених країнах такі територіальні одиниці називають, гадаю, комунами або кантонами, не знаю, але в нас для них не існує ніякого абстрактного загального терміна. Щоб характеризувати їх, ми створили іншу систему, напрочуд просту й гарну, і полягала вона в тому, що ми казали Балі (адже йшлося про Балі), коли хотіли назвати Балі, і Баліба, коли хотіли сказати Балі плюс належні до нього території, й Балібаба, коли хотіли назвати землі Балі, крім самого Балі. Скажімо, я жив, а як добре подумати, то живу й тепер, у Шиті, головному населеному пункті Шитби. А ввечері, коли я гуляв, щоб подихати свіжим повітрям, за межами Шита, я вдихав повітря Шитбаби й ніякого іншого.
Балібаба, попри свої невеликі розміри, однаково пропонувала певне розмаїття. Так звані пасовиська, трохи торфовищ, кілька гайків і, коли наближатися до її меж, горбисті й майже усміхнені краєвиди, немов Балібаба раділа, що не тягнеться дуже далеко. Але головною окрасою того краю була вузька бухточка, яку затоплювали, звільняли і знову затоплювали повільні й сірі припливи та відпливи. Навіть найменш романтичні люди юрбами виходили з містечка милуватися тим видовищем. Одні казали: «Немає нічого гарнішого за ці мокрі піски». А інші казали: «Щоб побачити бухту Баліба, треба ходити під час припливу. Яка краса – бачити оли-в'яну й немов мертву воду, тоді як насправді знаєш, що вона не така!» Ще інші стверджували, що бухта скидається на підземне озеро. Проте всі були згодні, наслідуючи жителів Ізіньї, що їхнє містечко стоїть над морем. Тому на початку аркушів поштового паперу вони писали Балі-сюр-Мер.
У Балібі жило небагато людей, і я наперед радів цій обставині. Землі були малопридатні для використання. Адже тільки-но селянин брався розширити своє поле чи луку, як одразу натикався на якийсь друїдський гай або на смугу боліт, з яких не було ніякого пожитку, крім торфу, дуже низької якости, або залишків скам'янілого дуба, з якого виготовляли амулети, ножі для паперу, кільця на серветки, чотки, ладанки та інші дрібнички. Скажімо, різьблена Мартина мадонна походила з Баліби. Пасовиська, незважаючи на зливи, були вкрай злиденні й засіяні камінням. Там добре росли тільки пирій і якийсь дивний гіркий і синій злак, непридатний для живлення великої рогатої худоби, проте він більш-менш задовольняв віслюків, кіз і чорних баранів. Тож звідки походило багатство Баліби? Я розповім вам про це. Ні, я не казатиму нічого. Нічогісінько.
Ось частина того, що, як мені здавалось, я знав про Балібу, виходячи з дому. Я тільки запитую себе, чи не плутаю я її з якимсь іншим краєм.
Метрів за двадцять від моєї хвіртки вуличка починала йти вздовж цвинтарного муру. Вона опускалася вниз, а мур ставав дедалі вищий. Невдовзі ти вже йшов нижче, ніж лежать мертві. Саме на тому цвинтарі я засвідчив свою поступку вічности. Поки існуватиме земля, де місце в принципі належатиме мені. Від часу до часу я ходив і споглядав свою могилу. Вона була вже опоряджена. Там стояв простий білий латинський хрест. Я хотів написати на нагробку своє ім'я зі словами «Тут спочиває» й дату свого народження. Отож згодом треба було б дописати тільки дату смерти. Проте мені не дозволили. Інколи я всміхався, неначе вже став небіжчиком.
Ми йшли пішки кілька днів, пробираючись потаємними стежками. Я не хотів, щоб мене бачили на битих шляхах.
Першого дня я знайшов недопалок сиґари отця Амбруаза. Я не тільки не викинув його до попільнички чи до кошика з паперами, а й навіть переклав його з кишені в кишеню, коли переодягався. Я й не пам'ятав, як це сталося. Я вражено поглянув на недопалок, запалив його, кілька разів затягнувся й викинув. То була найцікавіша подія першого дня подорожі.
Я навчив сина користуватися кишеньковим компасом. Компас сподобався йому. Син поводився добре, краще, ніж я сподівався. Третього дня я віддав йому ножа.
Погода сприяла нам. Ми легко долали свої десять миль за день. Спали просто неба. Такий вид відпочинку нам підказувала обачність.
Я показав синові, як збудувати халабуду з гілля. Він був скаут, але нічого не вмів робити. Ні, вмів розпалювати багаття. Під час кожного перепочинку він благав мене, щоб я дозволив йому випробувати той талант. Я не бачив у тому ніякої потреби.
Їли ми холодне, які-небудь консерви, що їх я посилав його купити в селах. Саме в цьому й полягала його служба. Воду пили з джерел і струмків.