Москалиця
Шрифт:
Яйця були живі — бо вже чорні. Ось-ось могли показатися молоді голови гаденят.
Але Северина не викинула той патронташ. Лиш занурила на ніч у потоці в мерзлу воду: знала таке місце, де навіть посеред літа зашпори заходили в руки.
Далі відрізала частину гадючого тулуба.
Викидала нутрощі.
Складала
Зшивала шкіру шовковою ниткою з тороків великодньої хустки.
«Начиняла» нутро глеєм.
А далі...
Далі Северина без тіні сум'яття зняла зі стіни старий австрійський годинник вуйка Онуфрія. Розпечатала його груди, як розпорола би людські. І, не вагаючись і миті, вийняла з нього все його серце — залізні прутики і пружини. Так, ніби вийняла живе серце з живих іще грудей.
Пружини здокупила — і лише тоді простромила їх крізь гадюче нутро, начинене глеєм.
А по всьому вчилася робити мертву гадину живою...
Якщо інших людей від вивозу в Сибір вже не рятують ні грудні й малолітні діти, ні руки, що вміють тримати лише сапу й граблі, то кожен шукає рятунку, як уміє й може.
Якщо тебе змушують боронити свою господарку не косою й граблями, а зброєю, то треба брати до рук зброю.
Але її руки не від того. Не чує вона в собі сили взяти до рук ґвера.
Не вміє.
Не хоче.
Не знає.
Бо гріх брати до рук зброю — зброя умертвляє життя.
Та покірно чекати, поки їй скрутять в'язи, — Северина також не буде. Не тої вона крові. Крові в ній, як у гадині, або нема, або вона застигла навіки. Тому їй кров її москальська не заважає. Бо вона в собі не чує її поштовху.
Вона буде боронитися, як їй Бог дав розум.
...Занурювала руки в кошик, набитий зіллям, повільно стискала годинникову пружину —
й потворна чорна голова ледь здіймалася над краями коша, на мить завмерши;
далі кілька разів сіпалася;
а тоді падала на дно, відпущена Северини-ними пальцями.
Бридкіше було із хвостом.
Але
Бр-р-р...
Замотала один кінець відрізаного хвоста хусточкою, змоченою святвечірньою, йорданською та стрітенською свяченою водою, і зсередини пришила до пазухи сорочки. А другий, видимий, кінець випустила наверх сорочки — мережаної білим по білому, і завжди праної в непочатій воді і «воді Єлени» — отій, що беруть її з криниці чи корита до схід сонця й натще.
Так вона поселила частину мертвої гадюки в себе над серцем.
...І поміж: тим чекала на них.
Бо не могло бути такого, щоб по неї не прийшли єдинокровці її незнаного батька. Вони ні до кого тут пардону не мають.
І дочекалася.
І прийшли.
Чим вона краща від тих, хто також був не винен?
...Колись до неї привозили самого майора Во-роніна. Нога йому після поранення загнила була до кістки. Місцевий доктор чистив її ножем. Дочистив до того, що вже хотіли відітнути ногу до половини.
А Северина поворожила — посвистала над нею, зробила ліки на меду, карпатському «кадилі» й «вогнику» — казали потому, що котрийсь сільський ґазда мало не відтесав одужалу ногу Вороніна, коли застав воєнного в хаті зі своєю жінкою.
...Северина присипала рану попільцем із спаленої квітки «вогника»;
далі мастила маззю з меду й «кадила»;
обвивала борсучими шкірками —
а Воронін, стримуючи стогін, мало не пестив її очима.
Просив чи боявся?
А могла, як би хотіла, затруїти. Було за що Вороніна спровадити на той світ.
Та вона цього не зробила.
Коли би здоровий зазіхав на неї... о, тоді б не вагалася. А тепер перед нею сидів каліка. Убій-ник, але каліка. Вона убійницею не могла стати для каліки.
Але хіба це причина не чіпати її тепер, коли вся Панська Долина у вимушену дорогу лаштується?
А коли подумати, то мала Северина провину перед своїми єдинокровцями — москалями. Ой, мала.