Москалиця
Шрифт:
– Семе! Ти знаєш, що я так дивлюся на москалів, як босий на гадину!
– Васи! Я тебе не питаю, як ти дивишся на москалів. Я питаю, як Україна на них дивиться і що з Україною буде!!!
– Слухайте ви! — Северина поправила сиве-сивіське волосся під канадською хусткою з шовковими тороками і майже гнівно сказала: — Я вас колись уже просила! І ви обидва мені не раз давали слово не говорити при мені дурне!..
І два білі діди прикушують
Семен Дудка — солониною.
Василь Полотнюк — ікрою.
...ВЕРТАЄТЬСЯ СЕВЕРИНА від дідів у свій Лустун завжди одною й тою самою дорогою.
Хоча з Панської Долини на її хутір можна йти навпростець — горбами. Але давно вже ноги не ті. Роки не ті, щоби впоперек ходити. Та й по дорозі яка машина може бути, то підкине до кладки за «дякую».
Понад усе вона любить піший хід.
Ідеш собі.
Думаєш.
Ніхто не заважає.
Ні з ким особливо до бесіди не стаєш, навіть, коли є з ким говорити.
А що говорити?
Нема що говорити.
Три чисниці до смерті — а вона ніби й не жила. Лише чекала...
Коли би хто знав, що вона насправді в голові своїй думає... та вона ні Василеві, ні Семенові сказати того не може.
Чоловіки грубі. Гострі. Вони тонке не розуміють.
А це тонке.
Як шовкове полотно.
Як перший лід у потоці.
Може, так у жіночому череві дитина ворушиться, як її минуле у ній мало не щодень озивається. Северина того ворушіння не знала, то й сказати точно не може.
Але своє знати — знає.
Воно в ній дрижить — і перестати не може.
Вже на той світ збиратися треба — а воно все дрижить попід грудьми.
Спати не дає.
Часом посеред ночі встає Северина й подовгу дивиться у вікно. Вона таки відважилася й давно прорубала велике вікно в колишній Косо-вановій стайні — заледве не на всю стіну.
Ніби за все попереднє життя у вікно надивитися хотіла.
А воно так — і не зовсім так.
Насправді вона ж не у вікно дивилася — насправді чекала.
Дотепер чекає.
Дивиться —
Колись, ще малою, заціпивши зуби, чекала, що об'явиться її тато. Ніхто й ніколи їй не казав, та вона й не питала, хто він. Знала, що був у неї Тато. Але був тоді, коли ще її на світі не було.
А коли вона на світі стала — не стало в неї Тата. Москаля.
Тепер думає, що, навіть, коли би був об'явився, воно нічого б не змінило.
Вона давно навіть і не чує, як її називають.
Байстриця.
Москалиця.
Северинка.
Мольфарка.
Онде кум Полотнюк — і той їй каже «моска-лиця».
А їй однаково.
Давно переболіло. Тепер навіть подеколи тішить: мало хто в селі має таке відверто тверде ім'я, яким називають не позаочі, а так, ніби дивляться в паспорт.
А як подумати, воно їй не помагало й не заважало. Лише подеколи робило так, ніби ножем по оці хто штрикав.
Але тата вона чекала недовго. Нема — то й нема. У інших є — то й добре. В інших і мама, й тато були — а долі не було.
А в неї — нікого-нікогісінько.
О, скільки разів у житті вона борсалася, як знесилено борсається дитина дикої свині, коли морозної снігової зими пробиває собі дорогу під молоді смерічки чи добуваючись до букового жиру.
Колись-то, як іще Северина служила в Онуф-рійчуків, послала її вуйна Марія недалеко-неблизько — лише на Писарівку до Пантели-шев-ця за новими чоботами.
То вже було після Різдвяних свят — і тріску-чі сніги стояли такі, що мало не врівень із деревами. Северинин коник-гуцулик раз по раз ставав посеред білого незайманого савану, віддихувався, фиркав, з нього валила пара, але він крок за кроком уперто пробивав собі дорогу, іржучи на всі гори. Чи то з утіхи, що долає сніг. Чи від туги, що не він вибирає собі дорогу.
Білі горби й видолинки з чорними піками поодиноких дерев і кущів, здавалося, завмерли під безконечною товщею снігу. Але то там, то тут, особливо ближче до молодих смерічок, у розпорених білих полотнах снігу видніли-ся тонкі вервечки замерзлих поросяток, ніби вкарбовані чиєюсь безжальною рукою в холодний мовчазний пейзаж зимових гір. Худі чорні спинки визирали з-під снігу якось так без-захисно, майже по-дитинячому, що Северині хотілося злізти з коня й відігріти кожне поросятко-дитятко в пазусі. Морози й великі сніги їх застали в дорозі до житла і їдла — та так навіки й запечатали на своїх білих сувоях, не пожалівши і не змилостивившись до заблудлих чорноспинних мандрівників.