Мотря

Лепкий Богдан

— Отже! — і гетьман взяв Кочубея за руку. — Дякую тобі, товаришу, за твоє добре слово. З того, що ти сказав, догадуватися можна, що не противишся мойому подружжю з Мотрею Василівною. Це для мене річ важна, бо не гадай собі, що я на старі літа захотів молодого женихання. Борони мене Боже! В мене намір поважний, навіть дуже поважний, бо не слід гетьманові Мазепі грати ролю смішного коханця. Я не молодець, але серце в мене гаряче, по щирості тобі кажу, я Мотрю люблю, вона мені теж призналася в любові, гадаю,

нещастя з нашого кохання не буде.

Кочубей понурив голову і слухав. Він уже освоївся з гадкою, що годі довше противитися гетьманові і Мотрі. Хочуть — хай їх Бог благословить. Треба раз і Любов Федорівну приборкати, бо так дальше не може бути. З Мазепою не виграєш справи. Він ще ніколи не програв. До того чи не краще мати зятем гетьмана, ніж якогось там молодого чоловіка, котрий хтозна, чи й полковницького пірнача доскочить. Тому-то Кочубей щире притакнув словам Мазепи.

— І мені здається, що з вашого кохання ніякого лиха не буде, — сказав.

— І ще одно, — почав тоді гетьман. — Не забувай, що багато лиха буває на нашій Україні, коли гетьман не оставить сина, і то гідного сина, не такого, як Юрась. Може, мені Бог не відмовить тої потіхи, а не маю ніякої причини боятися, щоб син Івана Мазепи і Мотрі Кочубеївни був ледащо. Така розумна мати виховає його на гарного наслідника Івана Мазепи, хоч би я скорше очі замкнув. Отеє і є тая причина, котра дає мені сміливість жадати в тебе доньки не тільки як жінки для Івана Степановича, але також як дружини для гетьмана Івана Мазепи, котрий про те тільки і дбає, щоби свій край вивести з хаосу на широкий і певний шлях і щоб йому раз забезпечити будучність. Що ж ти на це?

— Знаєш, Іване Степановичу, коли маю тобі правду сказати, то я про те й не думав. Мені здавалося, що ти свого небожа, Войнаровського, рад бачити своїм наслідником на гетьманстві.

— Ближча сорочка, як кожух, і ближчий син, як небіж, хоч би й такий любий мойому серцю, як Андрій.

— Це правда, і я тебе аж тепер добре розумію.

— Не розуміють мене люди, мій ти товаришу, і, мабуть, не скоро зрозуміють. Їм і мої багатства, і моє значення, і навіть церкви, котрі я для Божої слави побудував, — сіллю в оці. Чи ти чув, що отеє за несподіванку готовили вони для мене?

— Герцогство?

— Піп герцогство, це стара дурниця, — хотіли напасти на Бахмач!

— Напасти? На Бахмач? На гетьманський двір? Ні, чогось такого я навіть подумати не смів. Всяке в нас бувало, а про таке не чув.

Мазепа бачив в очах Кочубея не тільки велике здивовання, але й гнів. Як же така зневага! Як стануть нападати на гетьмана, то що ж тоді за безпека буде для генеральних старшин.

— Ні, Іване Степановичу, це, мабуть, тобі хтось таку байку сказав, щоб піддобритися.

— Хтось, а чи знаєш ти, хто?

— Хто такий?

— Чуйкевич.

Кочубей

ухам своїм не вірив.

— Чуйкевич? Ні, цей брехати не вміє. Це чоловік правдивий. Кажи, як воно було?

— Нема що багато розказувати. Чуйкевичеві прийшло на гадку перешукати ліс, отой, знаєш, з озером, праворуч, як їхати з Бахмача в Батурин, ну і витровив банду, яка готовилася до нічного нападу на мій двір.

— Ні, се така дивасія, що я нині і не вену, — аж хрестився перестрашений Кочубей,

— І подумай, Василю, — говорив дальше гетьман, — що з того могло вийти. Не тільки сором, — іще який! — і не тільки пролив крові, бо мої сердюки не дармували б, а Петранівський на те тільки й чекає, але що могло статися з Мотрею? Вона тоді тяжко недужа лежала, могла переплатити здоровлям.

— Життям, — поправив Кочубей.

— Отже, бачиш, а подумати, що вони хотіли викрасти Мотрю.

Кочубей руками вхопився за голову.

— Що ти кажеш, Іване Степановичу? — питався, не довіряючи собі.

— Те, що чуєш, — відповів гетьман, — Але ти не бентежся. Дякувати Богу, небезпеки нема. У мене кріпка сторожа. Кочубей не міг заспокоїтися.

— Боже мій, Боже! — повторяв, ходячи по кімнаті. Гетьман ще раз захитався, чи розкрити перед ним цілу тую погану справу, чи замовчати. І ще раз рішився, що колись сказати треба і що нині краще, ніж коли.

— Та на тім, бачиш, не кінець. Заспокійся і послухай решти. Не говорю, щоб сердити тебе, а тому, що мусиш усю правду почути. Тих гільтаїв наслала на мій двір Любов Федорівна.

Кочубей вліпив у гетьмана очі, великі, блудні, безмовні, закліпав повіками, замахав руками і, як довгий, повалився на землю.

Гетьман розпинав на нім жупан, сорочку, розв'язав пояс і чутив водою.

— Андрію! — гукнув крізь двері, разом з Войнаровським поклали безпритомного Кочубея на ліжко.

Гетьман лишився при нім, Войнаровський побіг по медика.

— Тільки вважай, щоб не стривожити Мотрі. Її того знати не треба.

Медик довго порався, заки Кочубея до пам'яти привів.

— Gott set Dank [51] , — говорив, згинаючися перед гетьманом. — Тяжкий припадок, дуже тяжкий припадок. Серце і удар на мозок. Старий чоловік і не сильної конституції, добре, що на тім скінчилося. Ваша милість можуть кластися спати, ми тут з його милостію паном Войнаровським посидимо. Вашій ясновельможності треба шанувати своє дорогоцінне здоровля.

Але гетьман не спішився слухати свого ляйбмедікуса. Не відступав від ліжка хорого, поки цей не заспокоївся і не вснув.

51

Богові дякувати (нім.)