Мотря
Шрифт:
Разом із тим губилася охота вхопити булаву в свої руки Булава — річ приваблива, це безперечно, але й важка і хто його зна, чи на старості літ, та ще в таких важких часах, як теперішні, дав би він їй раду. А так — хай турбується Мазепа, а Кочубей буде собі жити в почестях і шані.
Коли б це тільки хотіла раз зрозуміти Любов Федорівна І Кочубей укладав собі проект розмови з нею на тую преважну тему.
Пригадає їй, як марно кінчилися всі спроби підкопати довір'я царя до гетьмана і як зле виходили на тім всякого рода донощики, хоч, безперечно, з голими руками вони на гетьмана не поривалися. Пригадає тії муки, яких вони зазнавали на судах, і той сором, тую маєткову руїну, яка спадала на їх жінок і дітей
Невже ж вона зважиться наражувати його, себе й дітей на таку сумну долю? Невже ж вона не бачить, що він, Кочубей, постарівся і западає на здоровлю, невже ж вона для заспокоєння своєї жадоби честі і власті виставить на небезпеку його життя?..
Днина була зимна, але погідна Небо ясне сніг лискучо білий, видно було далеко кругом Гетьманська шестерня швидко лишала за собою недовгий шлях з Бахмача в Батурин. Перед Батурином вони наздігнали якісь великі сани з будою, котрі не хотіли вступатися, хоч фореси здалеку гукали:
— Дорогу там для гетьманського поїзду, дорогу!
Кочубей здивувався, хто це такий насміляється не зважати на гетьманський поїзд. Чи не який із царських воєводів або намісників? Дивувався в душі, хто б то з них тою дорогою їхав, не бувши у гетьмана в Бахмачі. Визирнув крізь шибу в дверях і — пізнав свої власні сани.
Саме в тую хвилину миналися шестірня з четвірнею, і Кочубей побачив у своїх санях свою дружину.
Дав знак рукою, і спинив обоє саней. Добув з кишені декілька червоних, нагородив гетьманську прислугу і пересівся до жінки.
Гетьманські сани тим часом помчали, ніби їх буря пірвала, у Бахмач.
До столиці не було вже далеко. Вже на обрію зарисувалися високі мури й башні гарної твердині, на котру Кочубей залюбки дивився, не раз жалуючи, чому її не підновляють і не скріпляють.
Звітався з жінкою, обтулив ноги, відсапнув і, не чекаючи, аж вона стане розпитуватися, казав, що гетьман здоровить її і бажає веселих свят.
— Як хоче побажати, то хай потрудиться до нас, недалека дорога.
— Іван Степанович святкує сего року в Бахмачі. Втомився дуже, хоче відпочити.
— Належиться йому відпочинок, хоч би й вічний, — відповіла, відкашлюючи, Любов Федорівна.
Кочубей змовчав. Хвилину їхали безмовно. Любов Федорівна знову кашельнула і обтерла хустиною губи:
— А Мотря?
— Ще лежить.
— Видно, добре лежати в гетьманській постелі.
— Так про свою рідну доньку говориш?
— Вона кращого слова не гідна.
— Гідна.
— Негідна, — і вони незчулися, як стали перемовлятися з собою.
Але, на Кочубеєве щастя, в'їздили в Батурин. Люди побачили гетьманські сани, ставали й кланялися в пояс, хто їхав, здалеку вступався, щоб не прогнівати достойної парсуни.
Кочубей зліз перед генеральною канцелярією, Кочубеїха поступила провідати сестру, котра все ще нездужала.
— Ти з хутора? — питалася Марія Федорівна.
— З хутора. Рибу на свята ловили. Ділила. Вертаючи, стрінула Василя Леонтійовича.
— Що ж він, здоровий?
— Мабуть, подужав. Певно, щось недоброго з'їв або випив.
— Не кажи того. Не годиться. У гетьмана й не добре?
— Як для кого.
Марія Федорівна підняла очі до ікони.
Любов Федорівна глянула на неї спідлоба.
— Хоч би ти, сестро, мене розуміла, а то й ти за ними руку тягнеш.
— Не за ними, а за правдою.
— Себто, по моїм боці брехня.
— Того не кажу, але й Бога гнівати не хочу, хоч у тебе на ласці сиджу.
— Хто тобі говорить, що на ласці?
— Сама це бачу.
Сестри не договорилися до нічого, і Любов Федорівна ще гірше лиха приїхала в двір.
Василя Леонтійовича ще не було, а вона спішилася побалакати з ним на розум. Знала, що з кождої гостини в гетьмана вертав прихильно настроєний до нього, і треба було нових аргументів, щоби знов переробити його на своє. Василь Леонтійович, людина м'ягка й добросердна, хитався поміж гетьманом і своєю жінкою, схиляючись то на його бік, то на її, залежно від того, під чиїм впливом оставався.
Любові Федорівні хотілося якнайскорше перехилити чоловіка на свою сторону, і вона не сумнівалася, що їй це вдасться, хоч, може, і не легко. Треба було нових, сильних аргументів. Ходила по кімнатах, відчиняла й зачиняла шафи й скрині, ніби тих аргументів проти гетьмана шукаючи.
Стрінулися за обідом. Обід був пісний, але добрий, самі такі страви, що Кочубей любив. Напитки теж.
То був перший крок, щоб його прихильно настроїти. І вбралася Любов Федорівна в ті вбрання, в яких він її бачив ще молодою і гарною. Це також мало своє значення.
Мову достроїла до того. Говорила спокійно і м'ягко.
— Гарної риби наловили нам сього року. Порозсилала я монастирям, знайомим, дав Бог нам, хай буде і людям.
— Авжеж. Треба ділитися з ближнім.
— Але ближні не діляться з нами.
— Не мають чим.
— Є такі, що мають.
— Хто?
— Хоч би перший гетьман.
Кочубеєм щось підкинуло на кріслі.
— Це вже ти не по правді говориш. Гетьман не раз присилає нам дарунки.
Любов Федорівна всміхнулася.
— Але почесті для себе тримає.
— Яка ж бо ти, Любо! Пригадай собі, скільки то маєтків він виєднав для мене, а титулу стольника його величества я також не дістав би, коли б не він.
— Підстольник, настольник, стольник, — говорила жартуючи Кочубеїха, — це добре для москалів, та не для нас.