Мотря
Шрифт:
— Часом усміх і за щастя стане, — завважив Войнаровський.
— Ну, коли б ти королівський усміх побачив, Андрію! Король Ян-Казимир недурний був чоловік і добрий, але поганий собою.
— Зате гарних пажів тримав.
Гетьман припіднявся:
— Дякую вам, Мотре Василівна, за комплімент. Але найкращий паж не рівня королеві.
— Гарний король і найкращу королеву затьмить, — відповіла не надумуючись Мотря.
— От і попали, дядьку!
Гетьман удавав, що відповісти не вміє.
— Мотря Василівна слів позичати не потребують.
— Не все. Часом і слово, як з каменя, важко добути.
— Ого!
Розмова оживлювалася.
Старий ключник, що обслуговував, бо іншої прислуги гетьман нині не хотів, усміхався вдоволено. Йому більшої радості не було, як бачити свого пана веселим.
— А як же тобі здається, — спитав його гетьман, — веселі будуть у нас сього року свята чи ні?
Ключник поклонився низько і руку приклав до серця.
— Гадаю, ваша милосте, що такі веселі, як давно не бували.
— Вгадав. Подай же нам доброго вина. Вип'ємо за тую веселість. Треба жартувати, щоб не хорувати, правда, Метре Василівна?
— Не знаю, — відповіла і задумалася…
Думками до хати побігла. Пригадала собі, як то там усяку веселість один погляд Любові Федорівни, як мороз прозябаючу квітку, вбиває. Навіть батькові невільно було пожартувати, про дітей і не згадуй. Від того холоду, здавалося, страви на столі стигли. А тут, у гетьманському дворі, так тепло. Навіть ключника за чоловіка тримають. Всі троє такі близькі їй, ніби рідні, добрі і ввічливі. Жартують, а не жалять себе, не кусаються, як осінні мухи.
Надворі смеркає, а на душі світає.
— Про що так задумалися, Мотре?
— Про свята, милосте ваша.
— Не думайте, зробимо такі, що кращих і в раю не треба. Правда, Лідіє?
— Якщо ви, Іване Степановичу, веселі, так якої нам ще радості треба.
— Не один я у хаті. Треба, щоб усім весело було. Ви, Лідіє, не жалуйте челяді і прислузі ні напитків, ні харчів, Обдаруйте дітей, щоб довго пам'ятали, як гетьман у Бахмачі святкував. А ти, Андрію, козакам кажи викотити яку там барильчину і по декілька золотих по ранзі й заслузі роздай, нехай також пам'ятають. Хочу, щоб весело було. Саrре diem! [53] — І гетьман задумався.
53
Лови день (латин.)
— Про що задумалися, ваша милість? — спитала, повертаючись до нього, Мотря.
— Думаю, де і як будемо за рік святкувати. Хотілось би у Києві, з мамою. Але всі, усі, як ми тут нині сидимо, а мати щоб ділилася просфорою з нами і благословила нас.
— Дав би це Бог! — сказала тітка Лідія, стискаючи Мотрю за руку.
— Чи запалити свічки? — питався ключник.
— Не треба. Хіба, що пані бажають.
— Ми? Ні!
— Так докинь до коминка дрівець.
Ключник прикляк, поправив огонь, і золота полумінь облила гетьманську їдальню.
Мотрі знов зробилося тепло. Огонь підступав до серця.
Втікай від нього, втікай, бо згориш. Ще час, ще крил не обсмалила. Обсмалиш, чим полетиш?.. Поволічуся ногами…
— Знаєш, Андрію, — почав по хвилині гетьман, — що Різдво все-таки від Великодня краще. Великдень наступає після страстного тижня. Люди тішаться, що воскрес Христос, але душі все ще носять спомин його мук і хрестної смерті, Анна й Каафа, Пілат, Юда, Петро тричі відрікається свого вчителя — все воно таке сумне і прикре. А на Різдво прямо радість, що родився Христос, і тільки.
— А різня невинних дітей?
— Правда… Дивно, як до радості все домішується смуток, мов до вина полин.
— Велика ідея і великі жертви.
— Так воно, так, нічого немає без жертв. Тітка Лідія вийшла доглянути вечері. Піднявся й Войнаровський.
— А ти куди?
— До канцелярії загляну.
— Я і забув про неї. Здавалося нині, і канцелярії нема. Так тоді йди і не барися. Вечера шкода. Посидимо разом. Гетьман присунув крісла ближче коминка.
— Отут буде тепліше, Мотре. Полумінь озолотить тебе, як у полудень сонце. Послухала.
— Та й гарна ж ти. Їй-Богу, не надивлюсь. Ніби з'ява. Хотілось би жити лиш з тобою, і лиш для тебе, покинувши усе.
— Навіть булаву?
— Усе.
— Не хочу я того, Іване Степановичу. В таке безтурботне щастя не вірю. Воно — стояча вода, пливуча краща, мерехтить і грає.
— Тихе щастя безпечніше, Мотре.
— В небезпеці є своя краса.
— Небезпечна.
Полумінь справді озолочувала Мотрю від ніг до голови. Сіяла.
— Коли б я знала, Іване Степановичу, що ви…
— Ну, що?
— Що ви із-за мене кинете велике діло і булаву проміняєте за сімейне щастя, за ласки жіночі, то…
— То що?
— То як ненадійно явилась у вас, так ненадійно і щезла б.
— У мене сторожа, звідси й миш не пробіжить, коли не схочу. Не пущу я тебе…
— У мене чура, він хитріший від усіх сторож.
— Чуру я переманю до себе. Дам йому коника гарного і шаблю дорогоцінну, покине чура свою паню.
— Не покине!
— Покине.
— Ні! — вона притупнула ногою.
— Розсердилася Мотря?
— Так. Я сердита. Вам треба це заздалегідь знати, щоб не нарікали після.
— Боже ти мій, як страшно! І ворог у полі не такий страшний, як тих двоє коханих очей… Замирімся.
— Я не жартую. Я правду кажу. Якщо ви із-за мене гадаєте згубити велике діло, то краще я згублюсь.
— Я дротами золотими обведу кругом двір, я ласкою прикую тебе до себе, не покинеш мене. Підеш зі мною на долю й недолю, по честь і по славу…