Мотря
Шрифт:
— Дійсно, нічого нового ти не видумав, Андрію. Так воно було в нас здавна, і так є донині. Тому й ми такі бідні. Приходить мені на гадку одна казка, але шкода казати.
— Кажіть, Іване Степановичу, — просила Мотря.
— Діти люблять казки, — жартував гетьман. — Так слухайте ж, діти.
Він поправився в кріслі і, вдивляючись в свій ізмарагдовий перстень, розповідав:
— Турок один кохався у птицях. Умів їх ловити й освоювати. Кажуть, сотню куропатів раз наловив і привчив до того, що бігали за ним, як цуценята. Куди він, туди й вони цілим стадом летять. І загадав він свому султанові дарунок з тих куропатів зробити. Зібрався, свиснув, біжать. В полі розлетілися по збіжжю, він стане, гукне на них і, гляди, вже знов ціла крилата армія кругом свого вожда… Так зайшов він аж перед ясне лице султана свого, а куропатви за ним. Аж чорно зробилося в залі. «Пане мій, — каже турок, — що найласкавішого маю і що найбільше прихильного до себе, віддаю тобі в дарунок». І почав показувати султанові, які це мудрі та пещені птиці, як вони йому і на плечі скачуть, і за пазуху ховаються, і до губи заглядають. Дуже подобалися ті куропатви султанові, подякував за них і каже: «От, коли б ти так моїх підданих освоїв та до послуху привчив, то я тебе своїм першим міністром зробив би…» Так, бачите, і я собі не раз гадаю, що в і нас, на Україні, скорше вовків освоїш, ніж людей до доброї згоди та до конечного послуху привчиш.
— Так, воно так! — перебив мовчанку Войнаровський. — Наші земляки лиш чужого батога слухають, а свого розуму — ні. Свій чоловік не те, щоб йому до живих печінок добиратися. Який був Богдан Хмельницький, а й йому доводилося з шаблею наголо на раду старшинську приходити. Боялися його.
— А я, бачиш, Андрію, хочу підховати старшин, котрі б не боялися, а шанували свою владу, хочу виховати державний елемент. Без нього і держави бути не може. Селянин землі свої пильнує, це його держава, він хоче бути володарем на своїй батьківщині. Його тяжко від плуга відірвати, щоб на раду йшов. Та й як їх з таких великих просторів у наглій потребі на раду скликати? Нам треба людей освічених і готових на кожний зоставитися там, де рішається доля країни. Цісарство тримається лицарством, Польща шляхтою, нам треба заживного й свідомого козацтва, котре не тільки горнуло б якомога більше землі, але яке хотіло б і вміло тої землі обороняти… Але ми в політику забігли, а нині святий вечір. Тітка Лідія скаже, що голодній кумі хліб на умі, а Мазепі політика не дає спокою, — так лишім її і радуймося святом. Ось і колядники ідуть.
Перед ґанком чути було тупоти, кашляння і притишені голоси:
— Починаймо!
— Котру?
— «Накривайте столи».
— Ні, «Нова радість стала».
— Перше — »Бог предвічний».
— Нехай буде «Бог предвічний». Дисканти, — зачинай! І понеслась понад Бахмачем поважна пісня про Різдво Христове, ніби святочний гімн. Зразу несміло лунали хлоп'ячі голоси, мов боялися, що не вдоволять вибагливого гетьманового вуха. Але з кожною стрічкою кріпчали, до-строювалися до себе, зливалися в акорд.
— Ось що ми вміємо, — сказав шепотом гетьман, — співати! На жаль, у нас тільки в пісні згода, В житті дисонанс, а як життя перетворюється в пісню, виходить гармонія чудова.
Мотря поглядом своїм, як ластівочним крилом, торкнулася гетьманового обличчя. Він слухав колядки, але думками літав кудись далеко. Колядка співала про минуле, він пісню будочності творив.
Слава Богу заспіваймо, Честь сину Божому, І пану нашому Поклін віддаймо.Гетьман покивав головою.
— Багато смутку в наших піснях.
— Бо і в житті його чимало, — зауважила Мотря.
— У пісні смуток старосвітський.
— А в житті щораз новий. Колядники «Дивну радість» почали.
— Це найкраща з наших пісень, — сказав гетьман. — Кращої я у світі не чув. Вона мене дитиною зворушувала до сліз, і тепер спокійно слухати її не можу. Зміст радісний, а музика сумна. Зміст говорить про Різдво Христове, а музика ніби передбачує його муки й смерть. Такого контрасту я нігде більше в мистецьких творах не зауважив.
— Ціла Україна — один мистецький контраст, — додав Войнаровський, що мовчки вслухувався у співи. — Хтозна, чи тим зісполом радості і смутку, багацтва й нужди, життєвої охоти й орієнтального отупіння вона якраз не тягне нас так непереможно до себе.
— Гадаєш?
— Бо чому ж мені не хочеться їхати в Польщу, купити собі маєток і жити, як каже Рей, життям почтивого чоловіка, себто шляхтича? І не лиш мене. Багато таких було, є і буде, що їх Україна приманює до себе, як вродлива коханка. Знають, що за любов чекає їх терпіння, і люблять.
— Але чимало є й таких, що зраджують її.
— Це вже люди без серця або без характеру.
— Друге правдивіше, Андрію. Серця нам не бракує, лиш характеру мало. Хворіємо на польську хворобу…
— Яку?
— На привату. Таких нам сусідів Господь Бог підібрав, що не багато можемо від них навчитися.
— Бо переймаємо зле, а не добре від них.
— В чоловікові більший нахил до злого. До доброго треба наукою тягнути. Пригадаймо собі, як були малими. Коли б нас батько й мати не картали й не гидили злого, не знаю, що виросло би з нас.
Мотря слухала уважно.
— Ох, та й сумна пісня, — нарікав Войнаровський, зітхаючи. — Розжалоблює душу. Чую, що й мене лихо не мине, українське лихо.
— Ти, Андрію, як баба, — простіть пані за слово. Ще піп проповіді не читав, а вона вже реве. Кажуть араби: «Не покладайся на коня, що пітніє, і на жінку, що плаче». А плаксивий козак від обох їх гірший.
І гетьман поклепав свого небожа по плечах та подивився на нього так сердечне, що Войнаровському сльози закрутилися в очах. Він поцілував свого дядька в руку, а цей пригорнув його до себе.
— Поки я живу, поти й ти можеш бути веселий, а там промишляй своєю головою. — А звертаючись до Мотрі й Лідії Петрівни, додав: — Кажуть, що на Різдво не цілуються, а тут дядько з небожем обнімаються. Що ж ви на це?..
Мотря стояла притулена до тітки Лідії, а та, замість відповісти, пригорнула її до себе і поцілувала в чоло.
— А що, не казав? З Різдва робимо Великдень. Аж мене оскома збирає.
— Оскома вовка на вид гарної ягички, — не дам! — і тулила Мотрю до себе й ніби захищала її. Гетьман сміявся.
А ти, Христе-царю Небесний владарю, Даруй літа щасливії Цему господарю –співали колядники.
— О, навіть про щастя для мене таким сумним голосом в Бога просять, — сказав гетьман.
Колядники почали «Накривайте столи».
— Лідіє, це вони вже до тебе співають. Кажи їх погостити гарно й дарунки роздай.
— Усе наготовлене в сінях, — і тітка Лідія пустилася йти. Та нараз зупинилася. Ясна полумінь озарила весь ґанок. Немов від кольористих вогнів обличчя хлопців зробилися золоті, червоні, сині. Звізда загорілася. Вони заметушилися, гасили. Войнаровський вискочив на ґанок і помагав. Звізда згоріла до остатку…