Мотря
Шрифт:
— Як і не було б, живе і гарне. А це річ найважніша.
Образ кінчиться колядкою.
Зачинають її бурсаки, підхоплює гетьманське товариство, а там і його двір, що з відчинених бокових покоїв дивиться на вертеп.
Пауза.
— Втомилися актори, — каже Войнаровський, — мусять відпочити.
Зачув це бурсак, що водив ляльками. Зі спорим ящиком вибіг.
— Ось вони! Таких чемних акторів у світі пошукати. Слухняні і спокійні. Не сваряться і не п'ють, навіть їсти не хочуть. Божим духом живуть.
Витягнув з ящика одну куклу і так
— Поклонися, Остапе, бачиш, хто перед тобою сидить! — І кукла кланялася, головою хитала, рукою доторкалася землі.
— Їм щоб тільки вбрання було. Такі горді, як пошити їм новий контуш або починити чобітки. А жінота — так прямо за вбранням пропадає.
— Завтра дістанеш від мене сукна, оксамиту і шовків золототканих на вбрання.
— Подякуйте ясновельможному за ласку, — відповів сміливий бурсак, добував з ящика ляльки, і вони кланялися, прикладали руки до серця, жінки присідали злегка, піддержуючи спідниці; то цілий двір сміявся.
Нараз бурсак поскидав ляльки в ящик:
— До роботи! — гукнув і побіг зі своєю акторською трупою за вертеп.
Знов дзвінок, і відчиняються долішні двері. Іродова пристольний зал. На пристолі Ірод. Він височезний, з вибалушеними очима, нервово крутить головою, мало корона з неї не злетить.
— Петро! Їй-Богу, Петро! — шепче Войнаровський. Гетьман небожеві руку кладе на коліно: «цить!» Перед Іродом Рахиля, вбрана, як українська жінка. Свитка, плахта, червоні чобітки.
— А це — ніби Україна! — зауважує тихо Лідія Петрівна. Гетьман глянув на неї, і вона теж мовкне.
Рахиля дорікає Іродові за його жорстокість, за смерть невинних дітей і грозить смертю.
— Проклятий будь, окаяннику мерзотний, людьми і Богом проклятий вовіки!
З тим і відходить. Ірод думає. «Гадав жити вічно, а тут треба боятися смерті. Та я ще поборюся з нею. Гей, воїни мої, ставайте у порога, коли прийде смерть, ловіть її якомога!»
За вертепом хор співає грізну пісню, що кінчиться словами: «О Іроде преокаянний!»
— Страшно, — шепче тітка Лідія. — Коли б так у дійсності, а не в вертепі…
— І скоро, а не Бог вість коли, — додає Войнаровський.
Виходить Смерть. Кістяк, коса, — кламцає зубами.
— Отся то вже до нікого не подібна, — каже Мотря. Смерть гнівається на Ірода, що він своїм воїнам казав її убити, і кличе в поміч чорта:
Вийди, брате, друже любезний, пособиіи, Кровопийцю Ірода от землі істребити.
Вискакує чорт. Чорний, з червоними грудьми, з хвостиком, рогами, з крилами, з цапиними ратичками, на одну ногу налягає.
— Гу-гу, гу-гу! Пощо, другиня, кличеш на пораду?
Побачивши, в чому діло, вбиває Ірода косою.
От так його во главу, Щоб знали повсюди нашу державу!
Іродова голова відлітає, і золота корона котиться гетьманові під ноги.
Хор за вертепом співає:
Заслуга його Знатна всім і явна, За те ж і пекельна Бездна ізготована. О, Іроде преокаянний!
Всі відітхнули, ніби їм легше стало, що Ірода
На те вона:
Гляди тільки, сучий діду, Щоб не ввели танці в лихо, Забрались би у тісний кут Да хліб собі їли б тихо.Але дід на таку недіяльну роль не згоджується і тягне бабу під черешеньку:
Ой під вишнею, під черешнею, Стояв старий з молодою, Як із ягодою.Це відома пісня, але бурсак так знамените вдає розмову діда з бабою, так гарно перескакує від старечого баритону до нестарого ще жіночого сопрано, що навіть гетьман всміхається і плеще в долоні. Він значучо дивиться на Мотрю.
Старий дід і молода баба, ніби заохочені похвалою, беруться запід боки і ну ж, у танець. Господи, як вони танцюють! Вихиляються, прискакують і відскакують від себе, вона піт утирає рукою, а він оселедця закладає за вухо, прямо — розкіш!
— Ось до чого мої бурсаки спосібні, — каже гетьман. — Тут вони мистці, не в правилах риторики й піїтики.
— Бо тут життя, а з тої цілої середньовічної схоластики пліснею тхне.
— Скажи це, Андрію, авторам «Свободи вожделінной натурі людской» і «Мудрості предвічной».
— А все ж таки треба колись сказати, бо шкода талановитих хлопців у тій відірваній від реального життя атмосфері умово вбивати.
— Життя не вб'єш. Не бійсь, знайде воно собі щілинку, щоб добутися з схоластичного гробу, як тут. Цей вертеп — це одна сатира, бурлескний образ України. Талановита отся бурсацька голота, їй-Богу, талановита.
— А підівчаться та й у Москву потягнуть чужого хліба шукати.
— Бо нашому братові свій хліб проїдається скоро, а до того там, бачиш, незалежна держава, двір, цар, туди наших, як нетлі до світла, тягне. Але дивімся на вертеп.
На сцену вийшов салдат. Хвалився, кілько то він хохлушок розкохав і кілько хохлів послав чортові в зуби, признавався, що понад усі житейські блага любить горівку й жарене порося. За кожним словом кляв і спльовував крізь зуби. Нахвалившись, добув із штанів пляшину і пив-пив, поки не повалився. Лежить, надбігає кабан і штовхає його: «рох-рох-рох». Рот йому лиже.