Мотря
Шрифт:
— Благословлю той день і ту годину, що покликали мене на службу до милості вашої, на котрій-то службі я так скоро добився такої почесті, про котру й подумати не смів.
— Отже, бачиш. А тепер я за це вимагаю тільки одного від тебе, — правди. Ти нічого не повинен затаювати переді мною, бо від кого ж мені й дізнатися тії правди, як не від
свого генерального писаря, на котрого я дивлюся, як на сина.
Орлик припіднявся з місця і поклонився гетьманові в ноги.
— Сідай! Або ні. Краще ходім до столової. Поснідаємо.
За сніданням гетьман говорив дальше:
— Вірного й розумного генерального писаря мав покійний батько Хмельницький, і це дуже помагало йому. Хочу, щоб те саме сказали колись про Мазепу.
— Буду старатися, милосте ваша.
— Перша річ — не скривати нічого. Бути щирим і правдомовним.
— Я таким є.
— Не все. От і тепер щось, бачу, скриваєш переді мною.
Орлик спаленів, як дівчина.
— А бачиш, Пилипе! Ти ще молодий, скільки тобі літ? Однолітець царя, правда?
— Так, милосте ваша; я роджений 72 року.
— Внуком моїм без мала міг би бути. Молодий ти і брехати ще не вмієш. Паленієшся. Кажу тобі: ти або щось брешеш, або щось скриваєш переді мною, а одне і друге недобре, бо як із одного, так і з другого може вийти шкода не лише для мене, але й для справи.
— Ніяково казати, милосте ваша. Прямо соромно. Боюся обідити уші мого милостивого пана.
— Говори, не бійся; чого то я не наслухався про себе.
— Кажуть… — Орлик зам'явся.
— Що кажуть, говори! — наглив гетьман.
— Кажуть, немовто… немовто милість ваша пірвали Мотрю Василівну.
— Що таке? Повтори! — гукнув гетьман.
Орлик пополотнів.
— Що таке? Повтори. Я вухам своїм не вірю.
— Кажуть, — говорив дрижачим голосом генеральний писар, — немовто милість ваша порвала від батьків Мотрю Василівну.
— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Я? Мотрю Василівну? Пірвав? Ха, ха, ха!
Орлик перестрашено дивився на Мазепу.
— Гетьман пірвав доньку генерального судді. Ось тобі новина. Но, такої новини я не сподівався почути. Гарні у вас в Батурині новини. Поїдь лиш з того Батурина на тиждень, а видумають про тебе щось таке, чого б ти і за рік не придумав. І чого то не балакали про Мазепу. Мазепа поляк, Мазепа католик, Мазепа зраджує царя, а тепер ще додали, що Мазепа умичник. На старості літ доньок старшинських пориває, та ще неабияких, а Мотрю Кочубеївну. Ха-ха-ха!
Орлик не знав, що йому робити. Боявся, чи не роздратував гетьмана.
— Тому-то я й не хотів повторювати такої дурниці.
— Подумай тільки, ти ж знаєш Кочубеєву доньку, і скажи, чи вона з таких, що її можна насильно увести?
Орлик заперечив головою.
— Це панночка з характером і темпераментом. А до того і двір Кочубея не з тих, щоб можна на нього напасти й порвати доньку. Отже, бачиш, які то злобні язики людські. Але я їх прикручу, ой, прикручу, хоч і яка в мене лагідна вдача і не мстива.
Гетьман зірвався з фотеля і ходив від дверей до дверей. При Орлику він не дуже-то й стіснявся, а все ж таки навіть Орлик не бачив його таким збентеженим і недобрим, як нині.
Що тут робити? Коли б хто приїхав та перервав немилу розмову. Але ж, як на лихо, ніхто не наїздив, бо ще було рано. Орлик встав і хотів іти. Але гетьман не пустив його.
— Зажди. Хочу побалакати з тобою на тую важну для мене тему. Сідай! — Орлик сів, гетьман ніби трохи заспокоївся. Перестав ходити. Підійшов до вікна і пальцем тарабанив по шибці. Нараз, відвертаючись, спитав:
— Хто ж ото такі сплетні розпускає про мене? Орликові мороз пішов по шкірі. Казати, від кого чув — усе одно, що наражати людей на гнів гетьмана, а може, й на суд над ними за обіду гетьманської особи. Пустився на викрути.
— Милість ваша знають, що до мене ніхто не зважився б підступати з такою нікчемною клеветою на пана добродія мого, бо всякому вірність моя добре відома. Я це міг зачути тільки випадково з других, третіх, а може, й десятих уст і то від жінок.
— Від жінок? Краще кажи — від своєї дружини. Так тоді не будемо кликати її в свідки, вірю твоїй жінці. А все ж таки цікаво було би провірити, від кого такі вигадки виходять.
— Fecit, cui prodest [57] , милосте ваша.
57
Робить (той), кому (на тому) залежить (латин.)
— Розуміється, себто Любов Федорівна?
Орлик не заперечив.
— Qui tacet, consentire videtur [58] , — сказав гетьман і знову відвернувся до вікна.
Орлик сидів, як на вуглях. Пощо він починав це діло? Чому він нічого скрити перед гетьманом не може? Дивно, як цей чоловік кожного разу догадається, коли він щось затаює перед ним. Ті пронизливі очі з душі, ніби з письма, читають, навіть не з числового.
Нараз гетьман повернувся і скорим кроком підступив до Орлика. Цей зірвався на рівні ноги.
58
Хто мовчить, здається, погоджується (латин.)
— Маю тобі щось сказати, але вважай, затримай це в тайні. Поки що. Бо, як бачу, наші люди до тайни такі спосібні, як я до китайської азбуки.
— Прикро мені, що ваша милість не довіряють мені, а в мене тільки й думки, щоб вірно служити свому рейментареві й добродієві.
— Коли б не довіряв тобі, то не кохав би і не робив би тебе своїм генеральним писарем. Отже, знай: я Мотрі Кочубеївни не поривав, кажу тобі це рішучо! Але вона сама втекла до мене, як свята Варвара втікала від своїх недобрих родителів.