Мотря
Шрифт:
Любов Федорівна знов кинула собою на канапі, а гетьман знову спитав її:
— Вам, мабуть, невигідно сидіти, перейдем, може?
Вона змовчала. То поправляла складки свойого вбрання, то очима водила по світлиці. Зрозуміла, що не вдіє нічого. Це не Василь Леонтійович. Мазепа — грець!
— Що ж мені тоді Василеві Леонтійовичу переказати?
— Що хочете, а від мене поздоровіть його і побажайте, щоб він був справжнім головою своєї родини.
— Ще одна така зневага, і в обморок попаду.
— Як ваша ласка. В моїй хаті гостям лишаю волю.
— А чого ж тоді не пускаєте Мотрі?
— Хто вам це сказав? Прошу, підіть, спитайте її, якщо, не зважаючи на своє хибке здоров'я і на заборону лікарську, вона згодиться їхати з вами, я перечити не буду. Її бажання дорожче для мене від мого хотіння. Провести вас у Мотрині кімнати?
— Спасибі. Я їду.
— Як ваша воля. Не спиняю нікого.
Гетьман провів Любов Федорівну до передньої, заждав, поки вона не вдягнула шубу, і розпрощався, начебто між ними нічого злого і зроду не бувало.
Заколисався форес на передніх конях, служки скочили на лавочку за будою саней, коні рушили з місця, і за хвилину Любов Федорівна зникла в довгій алеї перед очима старшин, що крізь шибки вікон пильно стежили за нею.
— Ну, та й баба ж тобі!
— Чортова теща.
— Чорт сім пар постолів сходив, заки їх докупи позводив.
Гетьман до старшин вернув:
— Простіть, що загаявся так довго. Прикру розмову довелось мати.
— З вашою свахою, — повернувся Ломиковський до Апостола, — дійсно, розмовляти не дуже-то приємно. Не знаю, як колись Василь Леонтійович з нею любі розмови провадив.
— Того-то ви не кажіть, — перечив Апостол, — то колись така вам панночка була, як писанка, хоч на серце клади.
— А нині, хоч до боку прикладай замість гірчиці. Певно, спалить.
— Honores mutant mores [60] , — відповів Апостол, — а до того не кожне старе вино солодке.
— От таким вином упиться!
— А Василь Леонтійович, як упився за молодих літ, так до старості витверезитися не може.
— На його б раз добре гукнути; так очуняв би. По добру ним нічого не вдієш. Татари до Чінгісхана привикли.
60
Почесті міняють характери (латин.)
Гетьман не слухав тієї розмови. Його збентежила несподівана гостина. Ось тобі і гостя! Хоч клич Петранівського, щоб стріляв до неї. Ти її слово, а вона тобі два, ти її колючкою, а вона тобі ножем поміж ребра. Ось таку з полком у найгірший вогонь послати. Мабуть, і Петра налякала б.
Гетьман зрозумів, що діло в велике заходить. Любов Федорівна порушила небо і землю… Як воно скінчиться?.. Але до старшин пора.
— Панове-товариші, — почав, — взивали мене, щоб я камінь двигнув. А отеє бачили, які каменюки підкочує мені доля під ноги. Ані перейти, ні перескочити через них.
— Розбити, — радив Кожухівський, — щоб і сліду не осталось. Доволі того лиха. Оці інтриги, як стоголова гидра, одну відрубаєш, то друга наросте.
— Не друга, а десять на місце одної.
Апостол, хоч і сват, себто тесть Кочубеєвого сина, не раз не щадив Любові Федорівни, а за те жалував Ті слабохарактерного мужа.
Котрийсь із старшин сказав, що він тую бабу прямо у вежу замкнув би, бо через неї ніколи спокою не буде.
Гетьман зачув ту раду.
— Я навіть достатню причину маю, — казав. — Міг би покликати Любов Федорівну на суд. Але не зроблю того.
— А що ж тоді ваша милість гадають робити?
— Те, що вважатиму потрібним для нашої справи. Усім нам треба тепер забувати про себе, а тямити про загальну справу. Жертвою одиниць росте гуртове діло.
ДЕРЖАВНА КОНЕЧНІСТЬ
Старшини засиділися поза північ і від'їхали гуртом. Орлик також. Біля гетьмана остався Войнаровський. Гетьман не спішився спати. Знав, що не всне.
— Гарне Різдво, правда, Андрію? — говорив з жалем до свого небожа. — А заповідалося так гарно.
Войнаровський заспокоював дядька. Любов Федорівна відома по всій Україні, як жінка загониста і язиката. Її слів не можна поважно брати.
— Мала потіха, Андрію. Тут не в словах, а в ділі сила. Вона може попсувати діло. Подумай, вже й до воєводи побігла, а що нині знає воєвода, це за кілька днів знатиме й цар. А мені не хочеться, щоб він знав. Скажуть у Москві:
тепер рішається війна, а старому гетьманові захочується весілля.
— Невже ж, дядьку, можна оглядатися на все, що люди скажуть? Чоловік кроку не ступив би.
— Мені поки що оглядатися треба, щоб про мене там, — він показав рукою на північ, — якнайкраще гадали. Поки що, бо за деякий час, може, я на нікого не буду оглядатися.
Гетьман хотів з кимсь поділитися своїми гадками. Надто пригнітили його. До того надавався лиш один Войнаровський. Він хоч молодий, але поважний, може, навіть надто поважний на свій вік. Не виявить нікому, що почує, це син його коханої сестри. Гетьман його любить. Дивиться на нього, як на свого наслідника, якщо задуми його не вдадуться і сина йому Господь Бог не дасть.
— Ти, Андрію, мабуть, навіть не уявляєш собі тієї халепи, в яку я попав. Недаром карлик говорив мені літом:
«Уважай, Мазепа, щоб не вийшла халепа!» Ось і здійсниться його осторога. З одного боку булава, а з другого — серце. Може, й воно дивно з моїх уст щось такого почути, але так воно є. Вдержиш булаву, зробиш серцю кривду, заспокоїш серце, так скривдиш булаву. І не лиш її, але все, що з нею і для неї міг ти зробити. Любов Федорівна добре це розуміє, і тому вона так сміливо починає собі.