Мотря
Шрифт:
— Христос рождається! — сказала, гордим поглядом обкидаючи зібраних.
— Славім його, — відповіли старшини.
— На старшинську раду попала? — спитала Любов Федорівна.
Її заспокоїли, що старшинської ради нині нема.
— То дуже жаль, бо в мене до неї діло є. Приходжу жалуватися на сором, якого нам завдали, на обезчещення нашої чесної хати, на пірвання доньки!
Сказавши це, визиваючо глянула кругом: «Но! і що зробите мені? Не боюся ні вас, ні вашого гетьмана!» — говорила очима.
Її слова впали поміж старшин, як бомба. Що собі тая жінка гадає? Вона ж обижає не тільки гетьмана, але й їх. Це ж нечуване, щоб жінка впадала на старшинську раду з жалобою на гетьмана.
Прилетів до неї Орлик.
— Ваша милість забувають про тую шану, яка належиться гетьманському дворові.
— Хто хоче, щоб його шанували, хай перше шанує сам себе.
— Числіться зі словами! — почав, зриваючись з місця, Кожухівський.
— Ого! А це відколи в нас на Україні такі політичні панове завелися? Не забувайте, що я жінка, дружина товариша, і числіться теж зі словами!
— Гетьмана нашого навіть жінці генерального судді обижати не дозволимо!
— А відколи ж воно обидно доходити свого права й справедливості? Невже ж Кочубеїв вільно обижати безкарно?
Апостол став між Кожухівським і Кочубеїхою.
— Ваша милість, моя зацна сваха, непотрібно бентежаться. Та тут не трибунал. — Взяв її за руку й повів уверх салі, де стояла з високою спинкою канапа. Попросив сідати, а сам, стоячи біля неї, вговорював її, щоб не перетягала струни. Який уважний гетьман, і до жінок ввічливий, але ж і йому не вільно давати себе безкарно обижати, бо він гетьман…
Про вовка промовка, а вовк тут. Відчинилися одні, другі двері, і ввійшов гетьман.
Побачивши Любов Федорівну, здивувався дивом великим, але, як чоловік вельми у світі бувалий і до форм товаристських змалку звичний, затаїв у собі це здивування і привітав гостю, немовто між ними нічого зроду не бувало.
Присунув фотель і сів напроти неї.
Апостол подався на салю. Старшини не хотіли бути свідками немилої розмови. Зразу стали гамірно балакати з собою, а потім незамітно гуртами висувалися до сусідніх кімнат.
Любов Федорівна, поправляючи складки свого, суто золотом перетиканого жупана, почала:
— А я, отеє, приїхала по Мотрю.
— Як то по Мотрю?
— А так, що хочу забрати її з собою. Доньці, поки вона не віддасться, найкраще в батька й мами.
— Це залежить від батька й мами, — відповів спокійно гетьман.
— А може, й від доньки?
— Діти бувають такі, якими їх виховують батьки.
— Не будемо перечитися, — заявила Любов Федорівна, — хочу, щоб Мотря їхала зі мною.
В очах гетьмана спалахнув вогонь. Але він зараз погасив його. Всміхаючися злегка і обертаючи ісмарагдовий перстень на пальці, відповів:
— Нема такого чоловіка на світі, щоб йому все діялося так, як він схоче. — Любов Федорівна нервово кинула собою на канапі, гетьман і собі поправився на фотелю. — Невигідно вам сидіти? — спитав.
Любов Федорівна злобно глянула на нього.
— Старі меблі не все для нинішніх людей вигідні, — говорив гетьман дальше. — Може, перейдете на іншу канапу? Будь ласка.
— Спасибі. Не треба. Не довго буду гаяти милість вашу. Прошу казати Мотрі, щоб збиралася в дорогу.
— Куди?
— Туди, куди повезе її мати.
— В монастир?
— А хоч би і в монастир.
— Ні, в монастир Мотря не поїде.
— Як же це так?
— А так, що вона туди їхати не хоче, а раз Мотря віддалася під мою протекцію, так я їй кривди вчинити не дозволю.
— А батьківська влада?
— А гетьманська повага?
Чути було, як горів у коминку огонь. Пронизливі очі Мазепи свердлували злобні зіниці Кочубеїхи. Вона болючо відчула цей погляд і спустила повіки.
Мовчанка тривала віки.
Гостя почула перевагу хазяїна хати. Жалувала, що переступила його поріг.
— Як же тоді буде? — спитала, не підносячи повік.
— Як Бог дасть і так, як годиться, щоб кривди ніякої нікому не було.
— Ми вже й без того покривжені сильно.
— Не з моєї вини.
— З чиєї ж тоді?
— Спитайтеся совісті вашої, пані.
— В кожного чоловіка своя совість власна, в декого її зовсім нема.
— Ці слова, будь ласка, заберіть назад, я їх не приймаю.
Кочубеїха закусила зуби. Їй хотілося підняти бучу, кликати старшин, обвинувачувати старого женолюба, називати його насильником і деспотом лукавим, але гетьман своїми очима обезсилював її і приковував до місця. Не знала, що їй робити. Чула, що потерпіла погром. Але тільки нині. Любов Федорівна оружжя не складає і з місця бою соромно не втече.
— Значиться, на Україні, — почала, — вже родителі над своїми дітьми ніякого права не мають,
— І на Україні родителям над дітьми знущатися не вільно.
— Але поривати їх вільно?
Гетьман встав.
— Любов Федорівна. Ви ставите мене в дуже скрутну ситуацію. Як господар хати хочу бути чемним для своєї гості, для матері Мотрі Василівни і для дружини Василя Леонтійовича, а ви приневолюєте мене говорити до вас, як до людини ворожої мені, заганяєте мене в такий кут, у якому я не люблю і не хочу стояти. Дозвольте собі сказати, що на Україні я гетьман, а в свому дворі хазяїн. Всякі напади на нього я готовий відперти рішучо. Ніхто не приневолить мене робити інакше, ніж це мені мій розум і моя совість велить.