Мотря
Шрифт:
— Відпочивали, Іване Степановичу, після обіду? — спитав цар, повертаючися ввічливо до гетьмана.
— Ні, ваше величество, ми провели декілька хвилин на цінній для мене розмові з Олександром Даниловичем.
— То не добре. Розмова розмовою, а природа домагається своїх прав, тіло потребує відпочинку та ще у вашому віці. У вас же подагричні болі.
— І хірагричні, і в лівому боці щось мені долягає, чого мій хірург розібрати не вміє.
— Отже, бачите. Вам треба на себе більше вважати. Я другого Мазепи не маю і, мабуть, не скоро знайду… Даніліч, — звернувся нараз до Меншикова, — подбай, щоб усе було до від'їзду готове.
— Слухаю вашого величества! — відповів князь, віддав цареві військовий поклін і назадгузь подавався до дверей.
— Лиши це другим, ступай прямо, а то лоб розіб'єш, — сказав цар до Меншикова і взяв гетьмана під руку. Увійшли до бенкетного залу.
Тут все ще стояло так, як тоді, коли цар замкнув до пообідньої дрімки свої достойні повіки. Годинник стояв, пахла рожана вода, крізь кармазинові занавіся падали теплі блиски пополудневого липневого сонця.
— Випили ми на славу, — сказав цар, похитуючи своєю великою головою, — добре випили. Але ж і погреби твої, гетьмане, гарні, бо в голові ніякої тяжесті не чую. Великі гроші стоїть такий пир, — і він зітхнув… — Можна би за них для цілого полку чобіт нашити. Та це вже твоє діло, Іване Степановичу, а не наше. Нам тільки подякувати тобі, що я отсим і чиню. — І цар стиснув гетьманову руку. — Як скінчимо війну з нашим північним авантюристом, приїдеш до мене в гостину. Побачиш, як ми забавляємося. Але вважай, Іване Степановичу, бо якщо погрішишся проти моїх товариських інструкцій, то, їй же Богу, доведеться тобі осушить «кубок Большого Орла». Я собственною рукою піднесу його тобі, ха-ха! — Нараз, ніби щось пригадав собі: — Мая в 16 день, в неділю П'ятидесятниці, фортецію заложили і нарекли ім'я оной Санкт-Петербург… От як воно! — І цар пустився з гетьманом кругом бенкетного залу такою скорою ходою, що гетьман ледве підбігав за тим великаном. Позираючи, чи зачинені двері, чи не підслухає хто, цар говорив — Пороху і куль якнайбільше наготовити, мости понаправляти, де їх нема, нові побудувати, коней, не конче до управи ріллі потрібних, реквірувати, щоби їх торговці на ярмарках для ворожої кавалерії не викупили, київську кріпость скоро будуй, а сама головна річ, людей своїх крізь густе сито перепусти. Хто не цілком надійний, того геть, хай іде до чорта в зуби. — Перебігаючи попри одні з дверей, копнув їх, ніби нехотячи, ногою. Двері відчинилися, і цар заглянув туди. Але кімната була пуста. Ніхто, значиться, не підслухував, і цар був вдоволений. — Та ще одне, — говорив дальше, бігаючи по залу, — твої люди, пане гетьмане, ніяк не хочуть учитися нашої мови. Це погано. Як же нам тоді порозумітися з вами? Польськими словами бесіду свою, як кашу вишкварками, радо підмащують, а то й латиною закидають, а нашою русскою мовою гордують. Це не гаразд. І взагалі вони, де можуть, там від нас бокують, ніби якісь інодержавні. Це мені не по нутру. — На хвилину пристав. — Тямиш, як тебе гетьманом на річці Коломаці обирали місяця липня дня 25, року божого 1678? Там-то й прочитано Переяславські пакти Богдана Хмельницького і до них додано 22 статті. В одній із них на гетьмана накладався обов'язок піклуватися про те, щоб чимдужче єднати українців із московськими людьми через подружні та другі зв'язки. Якось-то, гетьмане Іване Степановичу, великих наслідків такого піклування я не бачу.
Гетьман слухав уважно кождого Петрового словечка й готовив відповідь заздалегідь, бо знав, що цар у розмові не допускав ніяких пауз. Нема відповіді, значиться, співбесідник не має що відповісти, і він перескакував на іншу тему. Тому-то, як тільки цар скінчив, гетьман почав:
— Хай мені буде вільно довести до відома вашого величества, що вина тут не по нашому боці. Це московські люди не хочуть входити з нами у подружні зв'язки.
— Невже ж?
— Доказом мій небіж, котрого я, як свого сина, люблю і покладаюся на нього, — Войнаровський. Він сватався до сестри Олександра Даниловича.
— І що?
— Олександр Данилович зразу обіцяв, навіть ніби рад був тому подружньому зв'язкові, а згодом відмовився. Дозволу свого опікунського не дав.
— Князь Олександр Данилович, — сказав цар і притупнув ногою, — дурак! Він гадав сестру свою царицею зробити. Високо він літає, боюся, щоб низько не сів. — І нараз, запримітивши гарне червонувате освітлення залу, сказав: — Як фейєрверк! Люблю огненную потіху… Жаль, що тепер день, а не ніч, побачив би я, які у вас фейєрверки.
— Щасливий буду, — відповів гетьман, — якщо ваше величество зволять заночувати у Києві. Весь город переміниться в одну велику «огненную потіху».
Цар покрутив нервово головою.
— Неможливо. Не люблю змінювати моїх планів. Оставмо це до другого разу. Не за горами наш Київ. І не пора тепер на потіху. Тепер пора на діло. Числю, гетьмане, на тебе… Слухай, що Меншиков скаже… Ходім!..
Слова «слухай, що Меншиков скаже» він вимовив з притиском, надаючи їм окремої ваги.
Цар повернувся нараз і кроками великана з казки переходив кімнати, незважаючи на людей, що, як колосся перед бурею, низько кланялися перед ним. Прощали його, горді, що обідали з царем, і щасливі, що його не побачуть.
Гетьман, слідуючи за царем, повторяв у душі: «Слухай, що Меншиков скаже». Ці слова чимраз глибше всвердловувалися йому у серце і — боліли… Наліво від входових дверей, на майдані, стояв почетний відділ сердюків, хлоп в хлопа вибраний і вимуштруваний, — стояли, як витесані з мармору. Старшина підняв шаблю вгору, і роздалась команда: честь!
Цар глянув і нахмурив брови; нараз, ніби ним трясця затрясла, заперечив рукою: не треба!
Перед сходи під'їхала гетьманська парадна карета. Від дверей двірця до дверцят карети простелено грубе червоне сукно. Карета темно-синя, з золоченими прикрасами, велика й вигідна, запряжена шестернею білих арабських коней. На борозних сиділи гайдуки, двох їх стояло на лавочці ззаду. Перед каретою передня, за нею задня сторожа. За цим «ридваном», призначеним для царя, поза задньою сторожею, ще декілька повозів для царських людей, а дальше тупцювали осідлані коні козацьких старшин. На вулиці відділ царського війська не допускав, щоб тиснулася товпа. З усіх вікон придорожніх хат визирали голови цікавих. Хлопці повилазили на криші, а навіть на дерева в садах.
Гетьман хотів відпровадити царя, але цар не дозволив.
— Не треба! — сказав коротко.
— Як же так? Що собі погадають люди? Скажуть: попав Мазепа в неласку у царя.
— Нехай гадають що хочуть, а тобі треба спочити: втомлений і недужий. Остаєшся. Я приказую. І карети не треба було. Невже ж до Дніпра далеко?
Зігнувся і ледви вліз у дверці. Повіз на сталевих пружинах і на шкіряних пасах перехилився набік під вагою царя.
— Садовись! — гукнув на Меншикова цар, показуючи місце біля себе. — Бачиш, що віз перехилився; треба тебе для рівноваги… Якор вгору!
Візник рушив віжками, гайдуки заколисалися, коні помчали вділ. Цар любив скору їзду.
За ним пустилася задня сторожа, за нею повози з царськими людьми, один, другий, десятий, за повозами дехто з козацьких старшин на гарно вбраних конях.
Гомін, тупіт, шум, і тільки по великій куряві знати було, куди переїхав цар.
— Перешуміла буря, — сказав Данило Апостол до гетьмана, оглядаючись, чи їх хто не чує.
— Боюся, пане полковнику, чи вона щолиш не надтягає, — відповів гетьман.
— Відверни її, Господи милосердний, від нас та поверни на дебри і яруги, — зітхав Апостол.
— Бога взивай, а руки прикладай, — сказав гетьман і увірвав, бо надходили старшини.
Дехто прощався з господарем, кажучи, що приїхав до Києва з сім'єю і треба йому до неї поспішати, дехто від'їздив до полку, бо часи були вельми неспокійні. Народ хвилювався, як перед бурею море.
— Що ж там у вашому полку нового та доброго чувати? — питався гетьман чернігівського полковника Павла Полуботка, прощаючись з ним.