Мотря
Шрифт:
Знає він, чого до нас прийшов.
— Авжеж, що знає, але й нам пора знати — чого.
— Чого він хотів? — питався гетьман.
— Того, чого ми всі хочемо, — відповів Орлик, — тілька не маємо відваги сказати.
— Що казав?
— Що нам усім совість говорить, та ми здавлюємо голос совісті в собі. Говорив те, що в воздусі висить, ніби Дамоклів меч на волосинці.
— Що ж нам тоді робити?
— Те, що він радив.
— Робити нам, що він приказував, — повторили старшини.
— Але що? — питався гетьман. — Говоріть ясніше. Хай знаю, яка ваша гадка і які ваші бажання. Голос народу — голос Бога, а я, як відомо вам, віруюча людина.
Піднявся з місця Апостол, а за ним і другі, й окружили гетьмана вінком.
Апостол почав:
— Як ми за душу незабутнього гетьмана Богдана повсякчас молимо, й ім'я його з пошаною славимо, й дітям нашим у шану велику передаємо за те, що визволив був Україну із кормиги чужої, як Мойсей люд свій із неволі вавілонської вивів, так ми, і діти наші, і дітей наших діти на віки віків душу й кості твої проклинатимемо, якщо ти нас за гетьманування свойого залишиш у теперішній неволі.
— Прости за слово гірке, — додав, кланяючись, Зеленський, — та воно не в обиду тобі сказане, а з глибин душі, як камінь бурею наверх добулося, бо годі його нам довше про себе затаювати, годі нам свої думки скривати.
— Відкинь цей камінь, відкинь! — кликав Орлик, стаючи перед гетьманом навколішки.
— Встань! — велів йому гетьман. — Принеси з моєї спальні той хрест, що його Хмельницький зі зборівського походу привіз! — а звертаючись до товариства, говорив: — Ще раз питаюся вас, чесні і славні панове товариші мої, чи це ваше свідоме бажання, чи це хотіння ваше, за яке ви готові постояти явно і славно, не жалуючи ні майна, ні добра, ні навіть життя свойого?
— Не пожалуємо нічого, щоб постояти за права наші, за волю й за славу України.
— Можу числити на вас?
— Як на себе самого. Не опустимо тебе до смерті, так хай нас Господь Бог не опускає у важку годину скону.
— Сталося! — сказав гетьман і підняв дерев'яний, гарно різьблений, гуцульським способом багато оздоблений хрест угору — Кличу всемогучого Бога на свідка во Тройці Свягій всюдисущого, і Матір Божу, заступницю нашу, і святого Михаїла, опікуна лицарського українського, кличу й заприсягаюся перед вами і перед будучностію народу нашого, споконвіку вольного, а тепер у тяжке чуже ярмо закутого, що не ради користі своєї особистої, не ради почестей, буцімто високих, а на ділі пустих і нікчемних, не ради багатства, котрого я не потребую, бо його на другий світ не заберу з собою, а задля вас усіх, що під моїм урядом і регіментом єсьте, для жінок і дітей ваших, для загального добра матері нашої рідної, України безталанної, для користі війська Запорозького й народу українського, для збільшення і помноження військових прав і вольностей наших, хочу і бажаю, всією душею і всім помишленієм моїм за помочею Божою так зробити, щоби ви з жінками і дітьми своїми і весь наш край рідний з військом преславним Запорозьким ні під царем, ні під королем, ні під ханом, ні під жодним ворогом нашим не загинули, лиш осталися вольними і незалежними однині і довіку віков!
— Амінь! — повторили усі, цілуючи хрест і кланяючись гетьманові у пояс.
— Відкинь цей камінь, відкинь! — лунав могучий голос понад вулицями потонулого в глибокому сні Києва.
— Сталося! — сказав гетьман і, втомлений, повалився у крісло.
НІЧ
Крізь серця, прорізані у віконницях гетьманської спальні, вибігали й клалися на дошку здовж валу вузькі смуги світла, ніби довгі, блискучі шпильки.
Вартовий сердюк, що цею дошкою ступав туди й назад, вибиваючи сильно чобітьми, щоб було чути, що він не вснув, за кождим разом жмурив очі, перетинаючи ті світляні смуги.
Це бентежило його. «Гетьман не спить, — говорив сам до себе. — І чого б то йому не спати? Повечеряв смачно, попив доброго вина, постіль м'яка, самі лебедині пухи, коли б так на мене, то мене і рідний батько не добудився би. Мені щоб де в сіно заритися або й так, на мураві, на бурці, то спав би, а його й на пуховиках сон не береться».
Доходив до вартової будки, повертався цілим оборотом уліво і, вважаючи, щоб не зсунутися з дошки, дальше йшов, вистукуючи ногами.
«В кого совість чиста, в того й сон здоровий… Наш гетьман, кажуть, чортові душу запродав… Або я знаю?.. Так говорять. Може, вороги таке придумали, бо в нього ворогів, як на голові волосся… Кажуть, хованця собі тримає, той його якимись мастями смарує, і від того його тіло не старіється. Жінки липнуть до нього, як мухи до меду, а він не дуже-то й відганяється від них. Любить, кажуть, жінок. Та як їх не любити?»
Вартовий сердюк згадав своїх знайомих дівчат у рідному селі.
— То ж то ніч! — сказав і похитав головою. — Гарна ніч. Дощик потішив землю, і тепер знову погода.
А дійшовши до другої будки проти другого утла гетьманського двірця, повернувся цілим оборотом управо й дальше думав:
«У нас, на Полтавщині, ще кращі ночі від тутешніх. Куди куцому до зайця! В нас як визвіздиться небо, як запахнуть липи, як дихне скошеним сіном від левад, то хоч минайся. Кудись тебе пре, кудись тобою гонить, спокою собі знайти не можеш. А дівчата!» — і він кріпко притис довгий і важкий кріс до серця.
Зітхнув… «Тю! Отеє моя дівчина, отеє моя дружина, мабуть, до суду-віку. Нині на варті стій, а завтра, може, в бій, такий світ мій! Гіркий світ мій!»
Нараз око його звернулося на одно з серць, прорізаних у дерев'яній, густо цвяхованій віконниці.
— Не знати, чи попав би я туди кулею? Мабуть, попав би…
І якийсь дивний голос нашіптував йому: «Ану, спробуй! Може, хованця вб'єш, а може, і… його… Не поставлять тебе більше на варту, не поженуть у похід, підеш у свою Полтавщину і не кріс тулитимеш до серця, а кого схочеш-спробуй»
Вартовий перехрестився і сплюнув наліво, бо направо не годиться, з правого боку ангел-хоронитель стоїть, а з лівого підкрадається чорт.
— Також гадки! — говорив, ще сильніше вистукуючи чобітьми, ніби хотів відстрашити чорта. — Також гадки! Пек та цур йому!
«Може, той самий, що його мастями з ящірок мастить, до мене з такими гадками підступає.
Нема дурних, небоже! Важкі тепер часи, то правда, але старі люди говорять, що за попередніх гетьманів ще куди гірше було. Тепер, правда, багато козаків у далекі походи женуть, і чимало їх гине, але в краю такої різанини нема, як за Руїни бувала. Гетьман лад тримає, і коли б не московські постої та не ті здирства, що вони спокійним людям чинять, то, може б, за його регіменту і в нас було, як у людей. Чи запродав він свою душу чортові, чи не запродав, то це не наша річ, а його, але щоби раз яким способом отсих московських чортів позбувся, то було би гаразд. Ще й як!»