Мотря
Шрифт:
Та це ще невеликий клопіт. Куди більша турбота з княгинею Дольською. Ганна з Ходоровських, primo voto [24] Вишневецька, secundo voto [25] княгиня Дольська, пильно і вправно веде Мазепине тонке і небезпечне діло. Правда, вона своячка короля Станіслава, і це правда, що гроші в гетьмана позичає, але на тім не кінець. Хтозна, чи тій ще не старій і гарній жінці не захотілося бути гетьманшею, жінкою Мазепи? А Мазепа того не хоче. Вона чужинка, це не зробило б гарного вражіння на Україні. Бути гетьманшею Мотрі… Але ж у Дольської гетьманові тайні листи! Вона їх може переслати цареві… Що тут робить?
24
В першому шлюбі (латин.)
25
В другому шлюбі (латин.)
Гетьман бився з думками.
В сусідній салі хтось клямкою рушив. Хто такий? Гетьман виразно приказав, щоб не тривожили його, бо хоч спати. Навіть варта в покоях не стояла. Хто ж це?.. Пішов подивитися.
— Хто там? — спитав гетьман.
— Вашої герцогської милості найпокірніший пахолок, — відповів тоненький голосок.
— Блазень… Пустити чи ні?.. Увійди! — і гетьман відчинив двері.
Перед ним стояк не шляхтич з карабелею, а студент у довгополому каптані і з величезною книгою під пахвою. Кланявся у пояс. Книжка, здавалося, переважить його, а він носом запоре об долівку.
Гетьман любив пожартувати з блазнем, але недовго. Не мав часу.
— Чого тобі треба?
— Вашого герцогського дозволу на нове звання.
— Яке ж то?
— Вчитися хочу. Хочу слухати наук у вашій академії, бо в Москві потребують учених.
— Ага. А навчився вже чого?
— Чим більше вчуся, тим менше знаю.
— Так тобі здається.
— Так воно є. Я, мабуть, з такої шляхетської породи, що їм і шістдесятка стукне, а вони дурні.
— Так пощо тоді вчишся?
— Гадаю, що прийде хвилина, коли нараз роз'ясниться в лобі. От я вже дещо й нині зрозумів.
— Що такого?
— Один вірш затвердив наізуст.
— Кажи!
— Але він не складений по правилах піїтики, лиш по законам уха.
— Не шкодить! Говори!
Блазень поправив конвір, відкашельнув і, переступаючи з ноги на ногу, скандував, як школяр:
Дали ослові ясельця: Соломи тут, а там сінця. Осел аж хвостиком вертить: І те смачне, й тамте кортить. То вправо лоб, то вліво ткне, Стебла ж ні травки не смикне. І так він доти вибирав, Аж при яслах голодний впав.Шурнув ногами, завернув очима і ще раз повторив останню стрічку:
— Аж при яслах голодний впав… Кінець. Більше нема. Не написали.
Гетьман подивився йому в очі.
— Це про кого складено?
— Про всіх і про нікого.
— А від кого ти тої байки навчився?
— Від покійного Езопа. Мудрий був чоловік, хоч не такий учений, як наші. Байка сама прикладається у життю. Байка до життя чи життя до байки, не знаю. І тую байку, може, колись до когось приложать, може, й не до одного.
— Приміром?
Блазень ніби надумувався, чи казати.
Гетьман повторив:
— Приміром?
— А не буду битий?
— Багато разів я тебе бив?
— Ні одного, але мене тут біда б'є.
— Яка?
— Мазепа сильно скупий. Пиво тонше від води, м'ясо вердше від зубів, а гроші рідші від мого волосся, — тут догладився по лисій голові. — Тому-то я і поступаю во званіє учених, книгоглодателів і правдиіскателів. У Москві отаким людям добре платять. Лихим добре, а добрим зле.
— Ага, так! Але не викручуйся, мій пане. Кажи, до кого можна прикласти тую байку про осла між соломою і сіном?
— До кого? Ось «даймо на тоє», що комусь предкладають чернігівське князівство і німецьке герцогство, а він, сердешний, ніяк не рішиться, за котре йому брати. Та ще «дайми на то» можна тую байку прикласти, коли комусь подобаються дві жінки, одна старша, з короною, а друга молодша і не коронована, але ще краща від тамтої. Та ще можна прикласти тую байку, коли…
Але гетьман не слухав до кінця.
— Від завтра, — казав, — маєш подвійну платню і пиво з мого стола. Пішов геть!
Блазень підібрав довгі поли свого каптана і, вдаючи чорта, побіг через покої.
— Пан Іван, добрий пан, Гарний пан, пан Іван!
пищав тоненьким голоском.
— Диявол, не чоловік, — сказав Мазепа, вертаючи до спальні. — Ніби з книжки читає. Чи не балакаю я крізь сон. Мабуть, ні. А хоч би і так, то він не може чути. Така хитра біда, такий догадливий! Треба його добре при собі триматі щоб не втік, а то він догадується забагато, ніби думки читає.
Гетьман ще довго ходив кругом стола і розмовляв зсобою, а потім сів і став писати:
«Моя сердешна, кохана Мотроненько! Поклін мій віддаю Вашій Милості, моє серденько, а опріч поклону Вашій Милості, у гостинець книжечку і обручик діамантовий. Прошу те завдячне прийняти, а мене в любові своїй неодмінно ховати, нім дасть Бог з ліпшим привітаю…».
Дрібні круглі букви лягали рівними рядками на білий папір.
Гетьман відложив перо.
«Чи добре я роблю, пишучи цей лист? Чи, дійсно, не запахло мені свіже сінце? Може, моїм зубам відповідніша солома?»
Але недовго хитався. Пригадав собі Мотрю і її рішучу згоду, перейшов у думках усе, що промовляло за нею і проти неї, і заспокоїв свою совість:
«Боже борони мене, щоб я бажав їй злого. Люблю її, як осіння природа любить ясне сонце. Може, воно й недовго буде мені світити, але я його сяєво понесу з собою до могили. Мотря хоче бути моєю. Видно, так Бог судив. Та дивно воно якось складається. З Дольською ми собі кумами, а Мотря хрещениця моя».
Тут між гетьманськими бровами появився замітний для його портрета знак. Гетьман пригадував собі усі відомі з історії випадки, коли пануючі женилися, розводячися з першою жінкою, брали за жінок своїх кревних, усували усякі перешкоди.