Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга

Маленький червоний фургончик зупинився на роздоріжжі.

— Куди звернемо? — запитав Муфтик, який сидів за кермом. Півчеревичок і Мохобородько, виткнувшись із вікна, огледілися.

— Здається, перед нами дві дороги, — сказав Півчеревичок.

— І це ускладнює вибір, — додав Мохобородько. — Якби одна, то легше було б вибирати.

Друзі й справді опинилися у дуже скрутному становищі.

— Треба все зважити:

Дорога, що зміїлася праворуч, губилася у буйному лісі, а ліворуч мріло село. Неподалік од хат височіла гора, шпиль якої увінчували мальовничі руїни палацу.

— У лісі, звісно, приємніше, — сказав Мохобородько замислено. — Моя борода, до речі, свербить, бо чує середину літа. А це означає, що лісові галяви вже, мабуть, зарясніли суницями.

— Я нічого не маю проти суниць, — зауважив Муфтик. — Але, з іншого боку, й руїни палацу напрочуд гарні. І я певен: вони не тільки гарні, а являють собою якусь історичну пам’ятку, і ми могли б ознайомитися з нею на дозвіллі.

Півчеревичок засовався на сидінні.

— Щиро кажучи, в мене кепсько розвинуте почуття краси, — признався він. — А історія теж не дуже вабить, але ці руїни чимось вражають.

— Чим саме? — поцікавився Мохобородько.

Півчеревичок стенув плечима, тоді поглянув у бік лісу і додав:

— Мушу сказати, що й ліс оцей вражає мене точнісінько так.

Він одчинив дверцята авто і вийшов. Друзі його попрямували слідом.

— А це добре чи погано, що вони вражають? — спитав Муфтик.

Півчеревичок не міг до пуття пояснити.

— Хтозна, — сказав він. — Це водночас і тішить, і засмучує мене. Важко збагнути, чим вони вражають, але вражають досить сильно.

Півчеревичок неуважливо роздивлявся довкола, і раптом його погляд зупинився на лужку край дороги.

— Дивіться! — прошепотів він, простерши руку.

Муфтик і Мохобородько поглянули туди, куди показував Півчеревичок.

— Адже це… Адже це…

Від хвилювання Муфтик не міг мовити більше й слова. Ноги йому підкосилися, і він сів край рівчака.

— Адже це — пацюки, — сказав Мохобородько.

Це справді були пацюки. У напрямку до руїн палацу, шемраючи між стебельцями трави, сунуло, мабуть, з тисячу пацюків. Гризуни просувалися тісною зграєю, і майже кожен тримав щось у зубах — шматочок хліба чи сиру, клаптик матерії або шкіри, кусник м’яса тощо. А кілька пацюків, лежачи на спині, тримали в лапах курячі яйця, а інші тягли їх за хвости.

— Повертаються з наскоку, — прошепотів Півчеревичок. — Бачите, скільки добра награбували.

На щастя, пацюки майже не звернули уваги на крихітних чоловічків. Тільки деякі з них глипнули на фургончик гостро і ненависно.

— У них розумні очі, — відзначив Мохобородько.

Нарешті й Муфтик спромігся аж на ціле речення — од початку до кінця:

— Немає нічого жахливішого, ніж злий розум.

Тим часом зграя пацюків дісталася до житнього лану й поступово зникла в ньому.

— Куди вони сунуть? — уголос подумав Мохобородько. — Куди вони тягнуть свою здобич?

— Звісно куди — в руїни палацу! — несподівано й радісно вигукнув Півчеревичок, і його лице просяяло. — Адже це — пацюки мого дитинства, розумієте?

Мохобородько і Муфтик нічого не могли збагнути й запитально втупилися у Півчеревичка.

— Тепер мені все зрозуміло, — запально вів далі Півчеревичок. — Ох, любі друзі, ми прибули на землю мого дитинства! Як часто я подумки бродив ось цими стежками і нарешті завітав у рідні краї! Адже я тут народився і виріс, грався і мужнів. Просто дивовижно, чому я одразу не впізнав своїх рідних місць.

— Але чимось все-таки вони тебе вражали, — нагадав Мохобородько.

— Так-так, — кивнув щасливий Півчеревичок. — Я щось відчував незвичайне. Ох, дитинство, золоте моє дитинство! Як непомітно ти проминуло! Ох, дитинство, таке близьке й таке, на жаль, далеке…

Муфтик і Мохобородько зворушено мовчали — вони ще ніколи не чули від Півчеревичка такої розчуленої мови.

Пацюки вже зникли в житі, і на лужку запанував спокій.

— Ось так, — сказав Півчеревичок. — То що ж робитимемо далі?

— Напевно, ти хотів би трохи поблукати місцями свого дитинства, — висловив здогад Мохобородько. — Коли вже сюди потрапив.

— А пацюки? — забідкався Муфтик. — Мушу вам зізнатися, що через них я геть утратив душевний спокій.

Мохобородько пильно подивився на Муфтика.

— Я розумію тебе, — мовив він перегодя. — Справді, пацюки не є окрасою природи. Та, на щастя, існує чимало засобів, які допомагають повернути душевний спокій. Найкраще впливає на мене, приміром, заспокійливий чай. Для цього треба взяти одну частку кмину, дві частки бобівника трилистого, три — валеріанового кореня. Оце і все, що потрібно для заспокоєння.

— І ці рослини ростуть у твоїй бороді? — нерішуче запитав Муфтик.

— Зовсім ні, — всміхнувся Мохобородько. — Але навіщо ж тоді ліс?

— Правильно! — вигукнув Півчеревичок. — Мерщій їдьмо до лісу. О небо, як давно не блукав я лісом свого дитинства!

Вони сіли в авто.

— А пацюки?! — ще раз зітхнув Муфтик.

— Не бійся, — заспокоїв друга Півчеревичок. — Після наскоку гризуни довгенько не вийдуть із руїн. Так було за мого дитинства, і я певен, що так само й тепер.