Мушкетери
Шрифт:
Як відомо, все людство можна поділити на дві частини. І основою для такого поділу можуть бути найрізноманітніші ознаки. Можна, скажімо, поділити людей на тих, хто рано встає і рано лягає, і тих, хто пізно лягає, але зате пізно встає. На тих, хто робить зарядку, і тих, хто її не робить. На тих, хто, побачивши близько машину, швидко перебігає вулицю перед самою машиною, і тих, хто в такому випадку обов’язково відступає назад.
Майя належала до тієї половини людства, котра вставала рано, робила зарядку і
Але й цю половину можна, в свою чергу, поділити на дві нерівні частки. До більшої належать люди, впевнені, що поспішати нікуди, що їх час ще не настав, а вже коли він настане, тоді вони покажуть себе. До меншої належать люди, завжди готові до дії, як заправлена ракета. Саме до такої частки належать ті, котрим, на думку решти, “страшенно щастить”, котрі “свого не пропустять”, “народжуються в сорочці” і так далі.
Майя не “народилася в сорочці”. Але вона завжди точно знала, чого хотіла, і прагнула до бажаного з усіх сил. І домагалася свого.
Талант? Правильно, в неї непогані здібності. Але тисячі її однолітків мали зовсім не гірші. Проте мало хто вмів, як Майя, збирати лінзою волі всі свої думки в єдиний пучок, здатний пропалити які завгодно перешкоди.
Вона росла без батька. Він загинув в останні дні війни.
Але в дечому їй справді пощастило. Перші кола свого чотирнадцятирічного життя Майя бігла за лідером. Лідера звали Сергійко. Сергійко був на три роки старший за неї, але ніколи не вихвалявся і завжди захищав її самостійність. До чотирнадцяти літ вона вміла робити майже все, що умів брат: їздити на мотоциклі, вільно читати по-англійськи, розпалювати вогнище під час дощу, займати перші місця на міських математичних олімпіадах. Майя підстригалась під хлопчика, ходила в штанях та ковбойці, і часто її вважали за молодшого Сергійкового брата.
Коли брат вступив до університету, на математичний факультет, вони вперше серйозно посварилися.
— Знаєш, Сергійку, я вирішила піти у вечірню школу, — сказала Майя. — Я не буду математиком. Ти не сердься.
— Збожеволіла! В тебе дуже виразні математичні… І взагалі наш вік — вік математики!
— Наш вік — вік соціалістичної революції! — відрубала Майя. — Розумієш, пригнічені народи не хочуть жити по-старому. Чому всім треба вивчати математику? Суо куікве, — сказала вона по-латині. — Кожному своє!
— І що тобі куікве? — сердито запитав
Сергійко.
— Мені куікве, щоб ти познайомив мене з арабами.
— Аякже? — сказав брат. — Я так гадаю, що пригнічені народи дуже просто обійдуться без тебе…
Наступного дня Майя знову завела мову про те ж саме.
Через день — знову. Ще через день — знову.
Врешті-решт Сергійко зрозумів, що життя йому не буде. І якось з’явився додому з низеньким смаглявим хлопцем. У хлопця було неприродно густе і блискуче чорне
— Наш товариш… Син іракського комуніста, — оголосив Сергійко сестрі. — Допоможеш Асафові вивчати російську?
— Почну сьогодні ж! А ви мені — арабську. Згода?
В шістнадцять років Майя одержала у вечірній школі атестат зрілості і подалась на філологічний факультет.
Секретар приймальної комісії — похмура і дуже розповніла жінка сухим, скрипучим голосом пояснила їй, що за останні чотири роки на арабістику не прийняли жодної дівчини.
— Сам Сергій Вікентійович особисто й персонально знайомиться з кожним, хто бажає складати екзамени, і як тільки бачить, що перед ним не юнак… А зараз професора взагалі немає.
— Будьте ласкаві, — ввічливо попросила Майя, — дайте мені професорів телефон. І домашній, будь ласка.
Жінка відмовила.
Майя подзвонила в довідкове. Потім — з першого ж автомата — на роботу професорові і додому. їй відповіли, що професор у відрядженні, і спитали, хто дзвонить. У Майї не було ніяких причин приховувати своє ім’я.
Назавтра вона подзвонила знову. її попросили подзвонити через тиждень. Але Майя подзвонила наступного дня.
— А раптом Сергій Вікентійович несподівано повернеться? Мені ж він не дасть телеграми, а вам може дати!
Через два дні професорова рідня пізнавала Майю з першого слова: відповідали, не чекаючи запитання, “не приїхав” і клали трубку.
Але ось нарешті Майї пощастило. Зовсім випадково. Щоправда, Наполеон казав, що випадок завжди на боці великих батальйонів.
Коли вона подзвонила професорові Бочковському додому вдванадцяте, вслід за нескінченно довгим басовитим гудком щось клацнуло, і чоловічий, на диво тихий голос (Майя сподівалася від професора лев’ячого рику) вимовив:
— Слухаю.
І тут Майя мало все не зіпсувала. Замість приготовленого заздалегідь “селям алейкум”, вона розгублено пробелькотіла:
— А мого брата теж звати Сергій…
— Гм… Буває, — сказав професор. — А як вас звуть?
— Майя…
– ¦ Ах, це ви! Чував! Чував! Я до ваших послуг.
Аж тут нарешті Майя заспокоїлась. Вона набрала в легені якомога більше повітря і чітко вигукнула:
— Селям алейкум!
— Алейкум селям, — механічно відповів професор. — Я до ваших…
— Візьміть мене до себе, — по-арабськи сказала Майя.
— Куди — до себе?
— В університет. Світло вашої ученості розсіє темряву мого неуцтва! — по-арабськи сказала Майя.
— І скільки таких фраз вам пощастило завчити? — з цікавістю запитав Бочковський.
— Не злічити зірок на небі, не злічити піщинок у пустелі, але слів у людей ще більше!
— Почекайте! — заблагав професор. — Почекайте! Що у вас з тригонометрії?
— П’ять!