Музей покинутих секретів

Забужко Оксана Стефанивна

Найтруднішою і найвідповідальнішою справою була реконструкція воєнних і післявоєнних подій — тих, що відбиті в «снах Адріяна». Скільки-небудь задовільного адекватного й зв'язного наративу з тої доби досі не вироблено ні в українській, ні в європейській літературі, і на жоден, либонь, період в історії 20-го століття не навалено таких, за шістдесят років спресованих до сливе бетонної кондиції, Еверестів ментального сміття — брехні, полубрехні, недомовок, фальсифікацій тощо. Історичні «розкопки» в тому напрямку всерйоз почали розгортатися щойно в першому десятилітті вже нашого віку, і в міру того, як тривала моя праця над «Музеєм…», я з радістю ловила нові й нові сигнали від розкиданих по

всій Європі, від Британських островів до України, «пошукових груп», які з різних кінців (різних традицій, галузей, жанрів…) беруться розгрібати цей найбільший і найтяжчий європейський «завал» — так звану «правду Східного фронту». Читаючи на літаку куплену в аеропорту Хітров «Europe At War» Нормана Дейвіса, переглядаючи «Катинь» Анджея Вайди, «The Soviet Story» Едвінза Сноре, «Собор на крові» Ігоря Кобрина (першу серйозну спробу системного представлення тридцятирічної української катастрофи 20-го віку!), знайомлячись із вперше опублікованими в 2000-ні, по десятиліттях «підпільного» існування, мемуарами Ніколая Нікуліна й безіменної берлінки 1945-го («Eine Frau in Berlin»), із десятками й десятками нових книжок, у яких нарешті обізвалися й заговорили ті, чия правда ніколи не була почута, я щоразу переживала щось схоже на захват аматора-рятівника, який, працюючи на руїнах землетрусу, чує справа і зліва такі самі методичні цюкання кирки об камінь. Чим більше нас буде, тим швидше завал буде розібрано — і тим менше трупного яду встигнуть зажити нові покоління.

Коли я починала «Музей…», власне українських публікацій, на підставі яких далося б більш-менш повнокровно виписати історію Гельці Довган і Адріяна Ортинського, було ще мізерно мало. Головним документальним джерелом, на яке я покладалася, лишалась так звана «усна історія» — та, що зберігається в переказах. Тож найпершу й найтрепетнішу дяку складаю ветеранам — свідкам і героям трагедії 1940-х, котрі згодились зустрітися зі мною для інтерв'ю і, кожен різною мірою, вділили моїм персонажам частку свого життя. Декого з них нині вже немає на світі, і я щаслива, що ще встигла їх застати. Без їхньої участи ця книжка ніколи б не могла бути написана.

Богдан і Дарія Габлевичі, Люба Комар-Прокоп Іван Штуль відродили для мене Львів часів нацистської окупації й тодішнє українське підпілля; Олексій Зеленюк («Пастор») і Романа Сімків («Рома») провели по повстанських «шпитальках»; Василь Кук («Леміш»), Марічка Савчин («Марічка») та Іван Кривуцький («Аркадій») заповнили десятки прогалин в історичному пейзажі. І вже зовсім безцінною стала допомога Ірени Савицької-Козак («Бистрої»), — саме ті три дні, котрі я безвилазно просиділа в її гостинному мюнхенському домі в розмовах під диктофон, остаточно «вирішили» долю Гельці, — та Ореста-Методія Дичковського («Кривоноса»), який консультував мене з бойових дій в «Останньому сні Адріяна».

Другим важливим джерелом історичної інформації були архіви. При всій фатальній невпорядкованості українських архівів, для письменника вони насамперед Клондайк «антикварних» деталей — того, чого самотужки ніяк не вигадаєш. Од щирого серця дякую за поміч директорові Галузевого державного архіву Служби безпеки України Володимиру В'ятровичу, невтомній берегині фондів Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку Оксані Радиш-Міяковській, працівницям Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років (Київ), Музею визвольних змагань Прикарпатського краю (Івано-Франківськ) та бібліотеки Львівської академічної гімназії при Національному університеті «Львівська політехніка» (Львів). Дякую також моїм постійним «галузевим» консультантам: Олександрові Бондарчуку — з фізики, Дмитрові Фінкельштейну — з математики, Євгенові Карасю — з антикваріату, Богданові Юзвишину —

з криміналістики. Окрема подяка Василеві Іваночку (Івано-Франківськ) — за подаровану виправу до бункера «Грома» й криївки «Боєслава», коли мені знадобилася «зимова натура» для шостого залу. І, нарешті, особлива дяка належить моїм найпершим читачам і критикам, які підтримували мене на всій дистанції і без яких хтозна, чи вийшло б її здолати, — Ростиславу Лужецькому та Леонідові й Тетяні Плющам.

В міжчасі я написала ще одну книжку — «Notre Dame d'Ukraine», яка забрала мені понад два роки праці, плюс іще майже рік часу, в сумі, було з'їдено громадськими справами, публіцистичними виступами тощо, — і якби не існувало на світі письменницьких «будинків творчости», що люб'язно надавали мені притулок (благослови їх Боже!), то робота над «Музеєм…» напевно тривала б ще й у наступному десятилітті. Ось перелік тих місць, де, в загальному підсумку рахуючи, було написано чи не дві третини романного тексту, — кожному з них я винна окреме освідчення:

Ледіґ Гауз (Ґент, штат Нью-Йорк, США) — Вілла Черріні (Ґрац, Австрія) — Вілла деї Піньї (Больяско, Італія) — Літерарішес Колоквіум (Берлін, Німеччина) — Літератургауз (Креме, Австрія) — Центр Письменників і Перекладачів (Візбю, Ґотлянд, Швеція) — Вілла Геллебош (Волезелле, Бельгія) — Замок Готорнденів (Лассвейд, Шотландія) — Вілла Штрьоулі (Вінтертур, Швейцарія) — Кюнстлердорф Шепінґен (Шепінґен, Німеччина) — Вілла Деціюша (Краків, Польща).

Особливо хочу подякувати директорці Центру на Ґотлянді Лені Пастернак, яка знаходила для мене кімнату щоразу, щойно я, вибившись із робочих графіків, телефонувала до неї з криком про порятунок, та Ільке Фруайєн із Брюссельської Гет Бешріф, чиїй увазі й вирозумінню завдячую «порятунком» на фінальній «стометрівці» мого романного марафону (коли зривались уже й видавничі графіки!). Також ніжно дякую моїй міжнародній аґентці Ґаліні Дурстгофф, яка впродовж цих років робила все можливе, аби забезпечити мені умови для безперешкодної праці.

Наостанці дякую всім, хто терпляче чекав на цю книжку, знайомим і незнайомим: ви теж допомогли мені її написати.

9 листопада 2009 р.

Примітки

Для тих, хто слабо орієнтується в історичному контексті представлених тут, від 1943-го по 2004-й, сюжетів і, прочитавши «Музей…», захоче розширити свої знання, додаю короткий список приступних широкому загалові книжок (не архівних матеріалів і не вузькоспеціалізованих відомчих публікацій!) із тих, якими користувалась сама.

Людмила АЛЕКСЕЕВА. История инакомыслия в СССР. Новейший период. — Вильнюс-Москва/ VINO: Весть, 1992.

Михайло АНДРУСЯК. Брати грому. — Коломия: Вік, 2006.

Елен БЛАН. Родом із КҐБ. Система Путіна / Пер. з франц. — К: Темпора, 2009.

Володимир В'ЯТРОВИЧ. Ставлення ОУН до євреїв: Формування позиції на тлі катастрофи. — Львів: Мс, 2006.

Володимир КОСИК. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / Наук. Товариство ім. Т. Шевченка у Львові. — Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993.

Євген НАКОНЕЧНИЙ. «Шоа» у Львові. — Львів: Піраміда, 2006.

Леся ОНИШКО. Катерина Зарицька: Молитва до сина. — Львів: Світ, 2002.

Любомир ПОЛЮГА. Шляхами спогадів. 1944–1956. — Львів-Київ: Піраміда, 2003.

Леонід ПЛЮЩ. У карнавалі історії. Свідчення. — К: Факт, 2002.

Марічка САВЧИН. Тисяча доріг. Спогади жінки — учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни. — К: Смолоскип, 2003.

Георгий САННИКОВ. Большая охота: Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. — Москва: Олма-пресс, 2002.