Нічні пастухи буття

Москалець Костянтин

***

Євгенові Пашковському

Тиша зимова зоріє. Вечірнього спокою ризи Над невеличким селом стомлений рік розіклав. Лунко озветься десь пес, почувши наближення кроків, Інший йому відповість, потім затихне усе. Віщі сприятливі знаки написано в небі оддавна Для марнотратних синів, що спохопились на клич Білого батька свого, самотнього в рідній господі, Серед зелених лісів, яснонебесних річок. Поночі вийдуть синове на крем'ях Чумацького Шляху, Ноги до крові зіб'ють, сивими стануть самі, Втратять усе, що було, усе, що вважалося сущим, Без подарунків і знань ступлять у батьківський дім. Радосте, юна сестричко, вітай цих натомлених гостів, Лий запашного вина, добру вечерю готуй, Хай розмерзаються їм затьмарені очі і душі, Хай зацвітуть їм серця серед святої зими. Годі марудному світу справляти примарні обнови І будувати житло на проминальнім піску, Слухати лже-вчителів, не вірячи жодному слову, Тоскно дивитись, як бруд топить в собі Агору. Годі блукати між ланців, пройдисвітів, скорих на злочин, Годі шукати людей посеред білого дня, — Люди існують лиш там, де батько нічний їх чекає, Світячи на небесах вічно закличні вогні. Схлипує тихо Марія. У новому Єрусалимі Мовчки сидим за столом, думаєм кожен своє; Двері прочиняться. Б о г, Якого ми встигли забути, Зайде до хати, внесе яблук зимових таріль.

***

…небесні пришельці, небесні посланці…

Микола Рябчук

Мій

Майстре, Сніже мій, між музики чужої Безецної орди ми виросли з тобою. Пришельців із небес, нас доля берегла Та ледве чутний плеск старого джерела. І сосни золоті, і нове сонце вранці, І тіні дорогі — Верґілій та Горацій. Ми сіялися тут. Ми будували час Між воєн та пожеж, дивуючись не раз Тубільцям навісним, ненатлим, галасливим, — А водноч'aс простим, як звірі та рослини; І забували все, коли по вечорах Плекали тихий дар дослідчого пера.

***

Історія троянди та снігів Була не дуже довгою, одначе, Зумовила вона і нашу вдачу, І вічну долю страчених богів, Летіли з опівнічних берегів — І на пелЮстках танули гарячих, Ці дотики, осмислені і зрячі, Коханців та смертельних ворогів. Якби не ця краса неподол'aнна І не жага самозаглади плавна, — Уже б давно здійснився Суд Страшний; Та Господові хто накаже: «Годі!»? — І сипле сніг, пречистий, запашний, І вічний хрест буяє на Голготі.

Символ Троянди

Віхті Сад

Є немічна весна, апатія без краю, І обриси тремкі, і це стрімке перо; Самотний мед гіркий, а іншого немає У світі, де реве та стогне Ахеронт. Божественний Платон в гімнасії порожнім Сумує крадькома за юністю душі І вгадує себе у діві перехожій, П'ючи інакшу стать і розкоші чужі. І дівич, і кентавр, ти знав багато весен, Але оця найтонш наслідує Її Розтулені вуста, заледь розпуклі перса, Печальні сірі очі, подібні до твоїх. Дощі, дощі, дощі — із присмаком Еллади, З архаїкою снів, де скрапує вино, Червоне і п'янке, мов перша кров Троянди, Яка не порятує згасаючий еон, Рік триста сорок сьомий. Діброви Академа. Тендітний аромат. Остання зі спокус. І ти, старий Платон, у присмерках квітневих Накреслюєш хреста на мокрому піску.

***

Полагодив годинника старого, Давнішнього причетника чувань, Милуюся черг'oю коливань, Що маятника водять золотого. Нарешті це триває досить довго — Прозорий час утрати сподівань, Байдужості до всіх на світі знань І тихої довіри до простого. Коротшають повільно гожі дні, Видовжуються тіні на стіні, Один за одним коники зникають; Обітованна міниться зоря, Та вже ніхто нічого не чекає У падолисті дат календаря.

Повторний час

Андрієві Деркачу

Цю тишу можна краяти ножем. Вона — достигле яблуко достоту, І хризантема присмерків, природа, Яка цвіте, блукаючи між полум'ям та сном. А іншими словами — то є тема, Яка продовжує лунати і тоді, Коли відгомоніли інші теми, Коли натомлені музики розбрелися по кав'ярнях, І, затисн'yвши кофри поміж ніг, Смакують вина прохолодні та пліткують. Цю тему можна різати ножем, Коли безлюдна філармонія тече У потойбічні вулиці, у час Розлучених коханців та героїв, Що, не сягнувши чину, в забуття Поволі опадають і лежать там, Немов метелики намоклі у квасолі, Пригнічені тоталітетом тиші, Але живі, бо все ще рання осінь, І божевільний — німець та філософ — Учив колись, що є повторний час. Приготувавши свіжий чай, ти забуваєш Про золотий ланцюг недолі. Ти живеш Так високо, що вже поняття меж Не є придатними для вжитку, для розмови, — Всі вимагають неповторності, авжеж; А ти повторення бажаєш і відн'oви.

***

Коли всі покладуться на спочинок коли заплющать очі дуже добре над нами запалають вогкі зорі сніги довкіл засяють запашні як добре без людей чи правда тату чи правда що в лісах живуть зимові світлячки чи правда — в небесах летючі риби множаться вони обходяться так добре без музики полотен і книжок чи правда тату правда тату правда

Мисливці на снігу

Василеві Герасим'юку, побратимові

Музей не зачиняється о шостій, і тепер ми, безпритульні, бачимо наш грудень: Ворохту у снігах, чужих людей, які жестикулюють біля клубу, і виносять обладнання з автобусів, і камери, і світло зимове ущухає блискавично, а Карпати рушають поза мову, топчуть сніг — ружовий, присмерковий, смерековий. Антоніоні, Пазоліні і Фелліні сидять на сходах, палять сигарети; чогось бракує, як завжди, але чого — не встановити, і замучені до решти асистенти показують, що треба почекати, перш ніж закінчувати; жмакаєш свій факс, ідеш до мікрофона, купа дротів, малі гуцули зі свічками зупиняють, питаючи, як довго буде смерть. Як довго буде смерть… … … … Хіба я знаю? Криваві фляки замерзають у пітьмі, і гори у безмову западають, і западають стежки сніжком у зимі, — а в ній уже ні Марти, ні Марії, лиш морок, вирій лиликів, цей стан невідворотної Ворохти, що застав бездомних псів у горах Гуцулії.

Періоди

Найтемнішого літа, чорного, наче гість, що приїхав іздалеку, втомлений і байдужий до того, званий він а чи обраний, що приїхав, і ліг, і спить, — того літа ми назви забудемо і заваримо чай мовчазний, — зустріч в'язнів, покинутих усіма, сни, залишені на підлозі карцера, і уявлення птахів, зужиті слова, намагання позбутися тіні, яку кликали пам'яттю, і вивчити мову крилату — про що сповіщає сапфіровий птах? Ще тоді — коли ангели сестрам твоїм шепотіли про долю твою у майбутньому часі, і мовчав лиш один, той, що мовив раніше: служити не буду, — ти вийшов із гри, не дивився у вікна, не пробував навіть вишень, але ти не подумав, що гра неодмінно триватиме далі, ти вважав, що без тебе прокинуться паузи, діалоги урвуться, розсиплеться бісер і вірна струна провисне над прірвою в житі; вони встали, ті паузи, так, високі та чорні, мов літо, захололи у камінь, його на собі мали нести собаки, бездомні і славні, жодна з них не полишила ношу нестерпну, — ти пішов, ти вважав, що невинен і гинуть не мусиш разом з усіма. І зостався я сам, а зі мною — собаки та вірші. Шепіт майстра тепер — до кого він і про що? І невже нам не знати ніколи нічого насправді? Але що ти пізнати хотів у світі оцьому, чорному, наче літо двадцять років тому? В однині всі герої тоді залишалися, нині ж, поглянь, скільки визволених в'язнів крокує фосфоричними площами тіней своїх — світло іззаду, і кожний іде по своїй. Кожний іде по собі. Якби ж мали вони всі по свічці і несли ті свічки перед себе, тоді темрява ззаду була би, темрява кольору очей твоїх опівночі, чорних, наче гості, що приїхали здалеку, привезли апельсини і дзвони, — хто насмілиться дати їм хліба й води із криниці, пелюстками повної, що вночі усе падали й падали? Ти подмеш, і вони відпливуть, пелюстки відпливуть ген до іншого берега, там коні пасуться, опівнічне пасеться буття, роса там подібна до світлого храму Брата Франциска; вони туди допливуть, ґвардія сніжнобіла, бо то їхня одвічна держава, там сидить король прокажений, він на коней дивиться і на дітей, він рахує пелюстки і зорі, він заснути жадає щоночі, — але воїни злі, вони колють списами його, — і мусить король прокажений рахувати валторни, яких наросло ціле поле, срібне поле, давно, ще тоді, як періоди сну співпадали з періодом ночі, темної ночі, чорної, наче гість, що приїхав іздалеку, не привіз він нічого з собою, не привіз він нічого з собою. Раптом зірвавшись на поклик, не чутний нікому, землю покинувши ту, що батьки називали вітчизною, літо покинувши те, що усі найчорнішим назвали, довго ідуть, своєї вітчизни та літа шукаючи; дощ настигає і втома, та ніхто не ховається — може, це скрапує наша вітчизна, Літа Господнього бризки. Чорні дощі обмиють пилюку і з тебе, дарма що вони не з твоєї землі; зупинилося все, злива легка і заклична, кликати треба лиш тих, що нас запросити не зможуть ніколи, смертні істоти, обирати лиш тих, що не зрадять і в смерті. І зостався я сам, а зі мною собаки та вірші. А потому — коли ми збагнули ув'язнення власне, почали малювати його на піщаних дорогах лісів, нас ніхто зрозуміти не міг, хоча мова була і одна, та до чого тут мова — собаки свій камінь нестимуть у серпень, а може, і далі, до оселі майстрів, що вночі до Орлового озера сиплють небесну поживу, на світанку зникає вона і вода стає світло-рожева, і розплющують очі тендітні принцеси лілеї, Сестри Лілеї, і рибу найпершу у дзьобі несе сапфіровий птах, Брат Зимородок, Рибалка-Король; вони прийдуть і скажуть, ті славні, без прив'язі, пси: о майстри, ми принесли вам камінь, щоб ви неквапливо, ретельно і шанобливо змайстрували нам Бога Собачого, — лиш одному Йому ми належати хочемо: Богу Бездомних Собак; а майстри їм у відповідь скажуть, що це зовсім не камінь, а паузи — позамовність лілей, провисання струни, брак потрібного слова, мовчання екстазу, мовчання померлих, яких ми любили безбожно. Далі іди, пам'ятаючи пересторогу: не озирайся, бо тоді доведеться повертатися знову в сюди, бо тоді вже ніколи себе не позбудешся, Брате Я, ані тіні своєї, не такої великої, щоб захистити від спеки кохану чиюсь (бо своєї ніколи не матимеш), не такої малої, щоби день крізь день по ній не топталися натовпи — натовпи псів, юрби майстрів, ангелів тлуми. Кожний іде по собі. Що за покару несуть оті в'язні зі срібного поля? Обривають рясні пелюстки і ворожать, чи скоро додому, і не знають, що Тут їх домівка, що Літо Господнє всередині нас, — білосніжний десант непокірної шляхти небесної, музиканти і містики, воїни, неповторні майстри самоспалення. Вечірні бджоли на холодне скло твоєї пам'яті сідали, і коливалося воно, і разом з ним гойдалось відображення; собаки, червень, ангели і мед вечірній, чистий та густий, і час майбутній, у якому все збулося, напророковане тобою, юним; а ще граційно танцювали барвисті тіні тих усіх, ким ти міг бути, і сохло листя у книжках про Україну, — таку загрожену тоді — — таку загрозливу тепер — те листя ти зривав на згадку, про літо, назви для якого не існує, літо те з великими собаками скляними, що бігали довкіл ґазонів, і, доторкаючись одна до одної, дзвеніли, — неначе кришталеві хмари, як ім'я твоє, коли воно зненацька з горизонтом сутикнеться; і ти гукав собакам різнобарвним: дзвеніть тихіше, любі пси, вважайте на стовпи, і кам'яниці, і на поваплені гроби, не відбивайте лап скляних та кришталевих вух, не розбивайтеся! І думав ти собі: які ж бо неслухняні ці собаки із кольорового тонесенького скла; живі були би чемними, але втішатись маю ось такими, — і ти плакав, у липні плакав і казав: живі собаки дуже чемні, проте від смерті це не захистить. І снувалися сни невідступно коло Келії Чайної Троянди, яка виросла в срібному полі сама; мабуть, це неістотно, що ми вже забули, кому присяглися дожити, і вижити, і пережити, — але за кожним із нас — безрукі клоуни, що сль'oзи не витруть, темні кімнати, яких ми боялися страшно, недомальоване небо на аркушику в клітинку, — ми ще повернемося, шепочемо, — ми ще вернемося, щоби приробити вам руки, і витерти сльози, які горіхами пахнуть, і Роком Новим, і Різдвом; ми ще перейдем крізь вас, темні кімнати, привітаємось із усіма, кого там зустрінемо, — безрукі клоуни не посміхаються, у темних кімнатах спалахує світло, — вони вже все знають, вони знають, що з усіх повертань це повернення в літо обвуглених спогадів є останнім; ми повернемось — навчитись літу, навчитися сонцю та місяцю, навчитися говорити, казати «Сестра» до принцеси лілеї, навчитись кохати Сосну, відчувати періоди, більше не зраджуючи серця, ми ще встигнемо, — — ви більше нікого не зустрінете — — ви не повернетесь більше ніколи — сповіщає сапфіровий птах, і ми розуміємо його мову, і ми розуміємо, що нарешті довідались правду.

1979–2000

***

Батькові

Над нашою хатиною малою Господнє Літо хутко перейшло, І Міста, про яке писав Павло, Не видно за осінньою імлою. І ми перемовляємся з тобою Двома-трьома словами — про тепло, Про те, що літа наче й не було, Так само, як життя; й не спим обоє, Чекаючи пробудження від сну, В якому повно смерті й туману, Безсоння — і безсмертя — і любові… Цей сон тече і тчеться з людських слів, Та, вірячи апостолу Павлові, В густій імлі щезають журавлі.