На дикому Заході
Шрифт:
На пагорбі теж ніхто не зважувався порушити напруженої тиші. Всі наче закам'яніли. Тільки Браун нечутно вийшов на скелю, що нависла над річкою, й глянув униз. Там плив по воді своїм човном індіянин, повільно й розмірено вимахуючи веслами, а на дні лежав зв'язаний проповідник.
Та ось Джонсів зойк пробудив усіх від заціпеніння. Канадець молотив його дубцем по спині, аж виляски йшли. Той верещав з болю і запевняв, що дістав уже шістдесят один, шістдесят два, шістдесят три удари…
Тоді втрутився Браун і звільнив в'язня від канадця, що, видно, й гадки не мав спинитися на п'ятдесяти ударах.
Тим часом кілька регуляторів підвели Джонсона до високого дуба. Він мовчав — ані жалівся, ані просився. Регулятори закинули йому зашморг на шию, посадовили на коня й прив'язали мотузку вгорі до гілляки. Картіс узяв коня за повід…
Тихо, але прудко плинув по воді маленький човен — його вела впевнена рука. Навіть плюску не було чути, коли весло швидко, як блискавка, занурювалось у воду й так само швидко виринало з води.
Тихо пливе човен, ані хлюпне вода, тільки бульки позад нього означують слід.
Індіянин веслував, а перед ним лежав зв'язаний і непритомний зі страху проповідник. За кілька хвилин човен черкнув берега й спинився. Раусон розплющив очі й озирнувся навколо. В нього мурашки побігли по спині. Він пізнав місце, де тієї ночі замордував дружину чоловіка, в руках у якого він тепер опинився. І від помсти цього чоловіка не захистить його жодна влада на землі.
Асоваум скочив на берег, прив'язав лозиною човна до берези, потім вернувся назад і обережно взяв на руки свого полоненого.
— Що ти хочеш робити, Асовауме? — спитав його той хрипким, тремтячим голосом.
Індіянин не відповів.
— Скажи ж! Благаю тебе всіма святими, скажи! — крикнув у відчаї проповідник. — Хай я знаю, що мене чекає.
Асоваум мовчки поніс його до хатини.
Раусон відвернувся й заплющив очі. Індіянин поклав його посеред хати, якраз на тому місці, де лежала мертва Алапага. Тут було тихо, як у могилі. Тільки чути було, як важко дихав проповідник. Нарешті Раусон не витримав важкої непевності й знову розплющив очі. Біля самого нього погибки стояв індіянин, наче ладен стрибнути, і пильно стежив за кожним його рухом.
Дарма проповідник, якого мучив невимовний страх, пропонував скарби й гроші, дарма розповідав індіянину про золото, яке він заховав і тепер обіцяв йому, своєму ворогові, коли той відпустить його… або ударом томагавка покладе край його мукам. Індіянин мовчки, наче не розумів, що Раусон каже, вийшов з хати й по хвилі вернувся з оберемком хмизу та сухого листя. Потім наносив скалок, і скоро вже кругом попід стінами палахкотіло полум'я, жадібно лижучи сухі колоди.
Скоро хата зайнялася з усіх боків, трухляві крокви вломилися, високо вгору знявся сніп іскор — і було по всьому.
ЗАКІНЧЕННЯ
— То ви весь час кохали дівчину, Брауне, й не сказали мені жодного слова? — обурився Робертс.
— А що б це допомогло, — відповів Браун. — Я надто пізно приїхав і не мав права жалітися.
— І той мерзотник мало вас не…
— Його вже покарано, — перебив Робертса Браун. — А тепер скажіть, чи ви довіряєте мені щастя своєї дочки?
— Чого ж ви мене питаєте? — здивувався Робертс. — Ви так говорите, наче це я маю заміж виходити. Питайте дівчини.
— Ну, тату, — мовила Маріон.
— А! — засміявся той, удаючи здивованого. — То он які справи.
— А як мати? — спитав Браун.
— Беріть її, — сказала місіс Робертс. — Вона, видко, теж вас любить.
— Ви ніколи не пожалкуєте, що довірили мені свою єдину доньку, — запевнив Браун.
— Он іще хтось їде! — вигукнув Баренс. За хвилину коло ферми спинилися Стівенсон, Кук і Картіс.
Стівенсон сердечно привітався з жінками, що ще в Теннессі були його друзями й сусідами. Місіс Робертс почала йому докоряти, що він і досі не привів до них своєї дружини й дочок.
— Ми ж можемо завтра до них навідатись, — запропонував Робертс.
— Не обов'язково завтра! — сказав Стівенсон. — Ми залишаємось..
— Як? Тут залишаєтесь? — швидко спитав Робертс.
— Я купую в Еткінса ферму, — пояснив теннессієць. — Ваша місцевість мені сподобалася. Бідолаха хоче виїжджати звідси, тож я з ним і сторгувався.
— Ви ж зовсім не роздивилися ще його садиби, бо того вечора…
— І не треба, — засміявся Стівенсон. — Коли вона така, як розповіли мені Картіс та Кук, то мені далі їхати нічого. І сусіди мені подобаються. До того ж і конокрадів ми начебто викорчували. Отже, ваша округа зовсім не така погана, як про неї йшла слава.
— Сьогодні щасливий день! — вигукнув Робертс, радісно тиснучи йому обидві руки. — Діти, а де Елен? То лепська дівчина, хай нікуди не йде від нас.
— У хаті, — сказав Браун.
— Сама в хаті? Чого ж вона не йде сюди?
— Бо вона не сама, — відповів Браун. — Про це вже потурбувався містер Вілсон.
— Ну, тоді нічого, — мовив Робертс. — Коли вона не хоче йти до нас, то ми підемо до неї. Ви всі сьогодні мої гості. Отуди к бісу, а де ж ваш хлопець?
— Я його послав до своїх, щоб не хвилювалися, — відповів старий.
— Добре. Отже, ви завтра привезете свою родину сюди. Станете тут табором, а на тому тижні — чи як тільки наші молодята захочуть…
— Відгуляємо весілля, — перебив його Гарпер. — А потім, — вів далі він, скоса позираючи на Брауна, — один знайомий вам молодик кине тут свого дядька напризволяще, сяде на коня, для нього придбаного, і поїде в…
— Літл-Рок, дядечку. Щоб купити землю на Фурш-ля-Фев, де він віднині хоче оселитися з тим самим дядьком і своєю молодою дружиною.