На краю Ойкумени
Шрифт:
Заколотники зупинилися, щоб обміркувати план атаки. Шене, підготоване до оборони, являло собою хорошу фортецю, і щоб узяти її, потрібен був час. Повстанці зняли страшний галас, щоб ті раби, які спали, прокинулися і напали на варту зсередини. Але ті гаялися, очевидно, не наважуючись або ж не догадуючись, як напасти на варту, що розташувалась на стіні.
Каві, надриваючи захрипле горло, скликав ватажків, щоб переконати їх відмовитися від нападу на шене. Ті не погоджувались, легко здобута перемога окриляла їх, їм здавалося можливим звільнити
Раптом лівієць Ахмі пронизливо скрикнув, і сотні голів повернулися в його бік. Лівієць розмахував руками, показуючи в напрямі річки. З високого берега, що похило підіймався до скель, ріку, яка омивала багато пристаней столиці, було видно далеко. І всюди миготіли незліченні вогники смолоскипів, що зливалися в тьмяно-мерехтливу смугу; світлі цятки видно було і на середині ріки, скупчувалися вони також у двох місцях на березі, де знаходились повстанці.
Сумніву не було — численні загони воїнів переправлялися через ріку, поспішаючи оточити місце, де палав вогонь пожеж і знаходились бунтівники.
А тут повсталі все ще кидались то в один, то в другий бік, вишукуючи спосіб нападу; дехто намагався підійти до ворогів по дну зрошувального каналу, інші випускали дорогоцінні стріли.
Каві обвів поглядом невиразну своїми обрисами темну масу людей. На його погляд, боєздатна колона нараховувала не більше трьохсот чоловік, з яких у меншої половини були ножі й списи, а луків здобуто було не більше тридцяти.
Мине небагато часу, і сотні страшних лучників Чорної Землі засиплять їх здалека хмарою довгих стріл, тисячі добре навчених воїнів затиснуть у кільце юрбу, яка тільки зазнала волі.
Ахмі, гнівно виблискуючи очима, кричав, що надійшла вже середина ночі і, коли вони зараз не підуть, буде пізно.
Лівійцеві, Каві і Пандіону довелося згаяти чимало цінних хвилин, щоб пояснити розпаленим людям, які жадали бою, марність спроб протистояти військам столиці. Ватажки наполягали на тому, щоб негайно вирушити в пустелю і в разі потреби, готові були зробити це, покинувши всіх інших, що захопилися розшуками зброї, помстою та грабуванням. Частина незгодних рабів відокремилась від колони і попрямувала вниз, вздовж ріки, до багатої садиби якогось вельможі, звідки доносився галас і миготіли вогні смолоскипів. Решта — їх було трохи більше двохсот чоловік — скорилися.
Скоро темний натовп, звиваючись довгою змією, втягнувся у вузьку ущелину між кручами ще розпечених від денного сонця скель і вибрався на плоский край долини. Безмежна, всипана піском та щебенем рівнина простелилася перед утікачами. Пандіон востаннє оглянувся на величезну ріку, що тьмяно виблискувала внизу. Скільки днів туги, розпачу, надій та гніву провів він перед її водами, що спокійно струменіли! Радість, гаряча вдячність вірним товаришам сповнили серце молодого елліна. Торжествуючи, він повернувся спиною до країни рабства і прискорив свою і без того швидку ходу.
Загін повстанців відійшов уже на двадцять тисяч ліктів від
У сірому свинцевому світанку ледве вимальовувались контури округлих піщаних горбів, що досягали ста п'ятидесяти ліктів заввишки і невиразно тяглися до похмурої смуги обрію. В годину світанку пустеля мовчала, повітря було нерухоме, шакали і гієни затихли.
— Чого хочеш ти, що весь час підганяв нас? Чого ти зволікаєш? — нетерпляче запитали лівійця із задніх рядів.
Лівієць пояснив, що починається найтяжча частина дороги: безконечні пасма піщаних горбів. Далі вони все підвищуються, досягаючи трьохсот ліктів. Треба вишикуватися цепом, по два чоловіки вряд, і йти, не відстаючи, не звертаючи уваги на втому. Хто відстане, той не дійде. Лівієць йтиме попереду, вибираючи дорогу між піщаними горами.
Виявилося, що майже ніхто не встиг напитися, і вже зараз багатьох мучила спрага після гарячки бою. Не в усіх були плащі, ганчірки або шматки матерії для того, щоб закрити від сонця голову й плечі. Але вже нічого було робити.
Цепом, на двісті ліктів завдовжки, люди рушили далі, мовчки дивлячись собі під ноги, що грузли у сипучому піску. Передні ряди завертали то праворуч, то ліворуч, обминаючи сипкі схили, — дорога йшла крутими заворотами.
На сході зайнялася широка пурпурова смуга.
Серпоподібні або гострозазублені гребені піщаних горбів забарвилися золотом. Освітлена пустиня видалася Пандіону морем застиглих високих хвиль з гладенькими схилами, що відливали оранжовожовтим кольором. Нічне збудження повільно стихало, люди заспокоювались. Воля, простір пустелі, золоті далі ранкової зорі цілюще впливали на змучених у" полоні людей. Замість злоби й страху, туги й розпачу в серцях зростала радість.
Яскравішим ставав навколишній світ, бездоннішою блакить неба. Сонце піднімалося все вище, проміння його, що спочатку ласкаво гріло, тепер палило і пекло. Сповільнене, тяжке просування в лабіринті глибоких задушливих ущелин між велетенськими горбами піску ставало все важчим. Тіні горбів дуже вкоротилися, по нагрітому піску вже було боляче ступати, але люди йшли все далі, не зупиняючись, не оглядаючись. Попереду без краю повторювалися зовсім схожі один на одного піщані горби, не даючи можливості будь-що бачити.
Час минав, повітря, сонячне світло й пісок зливалися разом у суцільне море полум'я, сліпучого, задушливого і палаючого, наче розтоплений метал.
Людям, що були родом з північних приморських країн, у тому числі Пандіону і обом етрускам, було особливо тяжко.
В голові молодого елліна, ніби стиснутій обручем, шалено стукала кров, віддаючись нестерпним болем.
Засліплені очі майже перестали бачити — в них плавали, струменіли або швидко оберталися плями і смуги навдивовижу яскравих барв, що чергувалися в химерних поєднаннях. Неймовірна сила сонця перетворила пісок у масу золотого пилу, насиченого світлом.